Олександр Валента. 1995. Київ-Луцьк. О.В.Сидор Вперше його картини я побачив задовго до того, як почув його ім’я - на якомусь з Луцьких вернісажів, але в цьому ж самому залі, - малюком, тицьнувшись в нижній край благенького багету. Валента (приємна судома язика, підштовхнуло до піднебіння енергією імені) - це звучало так природньо для Луцька, як назва якогось тисячолітнього пагорба чи річкової затоки. Або, навіть так: Валента, Вокзал, Гнідава, Красне ... кінцева. Звільніть будь ласка вагони. Поїзд далі не їде. Можна сказати - старим, банальним висловом - що Валента з його картинами увійшов у мою, чи тільки в мою ? - плоть і кров (ось чому, сузір’я ягідок на його сьогоднішніх полотнах нагадують озерця еритроцитів!) Мене не розхолодило знайомство з французькими пуантилістами, які сто років тому вжили схожу систему фактурного заповнення площини : їх досконалі колірні штудії нагадували, за висловом Я.Гашека, таблиці для перевірки кольорового зору у залізничників. У Валенти ж було - відчуття промерзлого неспокою, вірних волинських протягів і - Ночі, для мене він і лишився художником Ночі, а його твори - Мандрівкою на край Ночі. (Пізніше, коли, нас випадково познайомили на вулиці, він довго і недоладно розповідав, як він вчора ловив рибу за містом і як йому не клювало ... Про мистецтво він не мовив ані слова.) Потім - так вже повелося - я годинами простоював коло будинку, який він намалював на одному з “нічних” же, своїх пейзажів; там встигли спиляти дерево і забрати телефонну будку, але “будинок, який намалював Валента” не можна було спутати ні з яким іншим - дарма, ще це була пересічна 5-поверхова хрущоба. Я призначив побачення в кав’ярні, в центрі міста - “під Валентою” - ... в затишній бежевій нішці, де на стіні ще й сьогодні видить такий же його пейзаж; тут він вперше виставився 1970 р. В цих картинах ніч проростає пуп’янками зір, схожих на палаючі, розверсті зіниці, або молочні кулі ліхтарів... А лампа належить вже не лише кімнаті, а й небу у вікні, посеред якого вона раптом опинилася ; мандрівка її на сусідню вулицю, це її втеча звідси, а зовсім не запрошення туди : ліхтарі насуплені і ворожі. Самотній кактус, як свідок ефемерного відчаю, велична стирчить на підвіконні, вічно щетинний, незмінно - смарагдовий, побіля зіжмаканих фіранок. А у вікнах, в будинку напроти, наче хтось налив гарячий цейлонський чай. Можна годинами простоювати коло цих вікон, гадаючи про вподобання химерних мешканців будинку зі шторами - здається, що вони, їх життя і навіть форма ніздрьових крил, є такими ж незвичними, як колір цих штор... Але повторюваність віконних форм шепоче нам про незмінність людської істоти. Я ріс - але зростав і Валента. Його маленькі крапочки-цяточки фарби - також зростали. Повніли, надимались, набряком, повними соками, уподоблюючись - то соскам грудей, то пуп’янкам привітних квітів кинутих у воду. Картини його прояснялись. Кольори бадьорили. Вигулькувало, раз по раз, я отче сонечко з-за хмарки. Розсіювалась ніч. Дерева - до цього скривлені і загрозливі - розпрямлялися у щасливій симетрії гілок і листків. Квітки вишиковувались рівнесенькими рядками на плавно вигнутих пагорбах. Валєнту “ягідного періоду”. (Ягідного Валєнту) часто зближають з мистецтвом примітиву, часто сперечаючись про пріоритетність двох основних його манер. В цій, новій - зникло місто з його сумнівами, суперечностями, брудом калюж - хоч і в чіткій перспективі його проспектів вже ховалась туга за красою гармонії і денного світла. Але - схоже до того, як примітивний геометризм сучасного “міста - спрута” розмивався у Валенти відблисками ліхтарів на слизькому тротуарі, пусткою телефонної будки, манекенами людських фігур - так і в надлишковій пишноті його “ пір року” вперта, дисциплінарна художня жилка не дає розійтись у всі боки ягідному морю, випорснутись йому за межі рами, заполонити нас барвистими потоками. І ось я знову біля його картини, як і 25 років тому 1995 Київ-Луцьк. О.В.Сидор. Мистецтвознавець. Передрук зі згоди автора