Вальдемар Пясецький

 

Народження Лутичеська

Родове поселення, а за іншими версіями племінний центр, яке згодом дістало назву Лутичесько чи Лутичеськ (в пізніші часи Лутчеськ) виникло на підвищеній частині острова серед заболоченої заплави Стиру. Виникнення старожитніх міст на річковому острові не є такою рідкістю  от хоча б той Париж. Але луцький острів має свої особливості, що значно вплинуло на подальшу розбудову міста, на його містобудівельну історію.

Довгий час в краєзнавчій літературі питання про острів, на якому «народився» Лутичеськ, розглядалось по-різному. То писалось про його природне походження. То про рукотворне. Згодом було надано перевагу саме комбінованій версії – природа почала, а людська праця довершила.

Середня течія Стиру, на рубежі двох географічних зон: Волинського підвищення та Поліської низовини, вигнулась широкою долиною, Швидкоплинний Стир, вирвавшись на привілля, почав випробовувати різні напрямки для свого русла. Цей процес розтягнувся на тисячоліття і наробив масу стариць (старих русел), рукавів чи протоків, що густою сіткою вкрили всю річкову долину.

Закономірно, що Стир спочатку ринувся на захід попід правим берегом долини. Однак, зустрівши перешкоду – горбистий мис правобережжя, що глибоко вгризався в річкову долину, змушений був повернути вздовж його берегів. Течія Стиру почала ретельно обстежувати це побережжя, а натрапивши на деяке пониження ринулося по ньому на захід. Однак, відгризти подібне до шапки гриба, закінчення мису, сходу не вдалось. Тому поступово заповнивши водою всю низину, яка дуже швидко перетворилась в болото, Стир подався дальше, обстежувати побережжя мису. Відтинок першого русла Стиру, що звершувався болотами, дістав назву Глушець а болото, що затримало, приглушило його швидкий біг – Глушецьких. Вже у недавні часи, коли продовження старого русла Стиру вздовж острова замість Жидовинки, почали називати Глушцем малим, то початок русла дістав до старої назви Глушець додаток Великий.

Однак Глушець (Великий) не полишав спроб перегризти перешийок мису правобережжя. Після багаторічних спроб різних напрямків він під час однієї з великих повеней зумів це зробити і з’єднатись з основною течією Стиру. Але під час маловоддя це русло майже висихало, тому і було закріплене працею полонених татар, коли Луцьк став особистим містом Великого литовського Князя Вітовта Кейститутовича.

Рельєф відділеного Глушецьким болотом завершення мису, тобто майбутнього острова, на 75 відсотків був низинним та болотистим. Під час повеней незатоплювались лише окремі, горбисті, підвищення. Найзначніше з них займало всю північно-східну частину острова. Воно обривалось до Стиру значними обривами. По формі це розлоге підвищення нагадувало повний місяць. Згодом на рогах цього уявного півмісяця розташувались дерев’яна фортеця, а на протилежному боці Покровська церква. Крім цієї значної території над водою під час повені піднімалось ще два вже менших підвищення. Одне з них було в південно-західній частині, неподалік пізніше впорядкованого гирла Глушця. Друге видовженою каплею доходило до Караїмського майдану. Іноді під час повеней маленьких підвищень залишалось більше.

У самій південній частині острова Стир вимив значний залив, а в часи повені доходив до теперішньої вулиці Караїмської. З відходом великої води на цій території залишались гнилі озера. Як показали дослідження материкового рельєфу Старого міста, виконані у 1992 році архітектором Ростиславом Метельницьким, в заплавній частині острова існували засипані болотисті впадини, які під час повеней могли утворювати досить глибокі ставки. Один з таких ставків згадується ще як існуючий в документах другої половини XV  століття.

Не менш агресивним було русло Стиру на північно-східній частині майбутнього острова, вимивши тут не менш значний залив ніж на півдні. Згадувані вже дослідження архітектора Ростислава Метельницького материкового грунту острова виявили на шляху цього розмивання кам’яну стінку і засипку за нею піском.

Такою була територія острова, коли його почали освоювати перші мешканці. Пізніша забудова скрила від нас місце, де стояли їхні перші напівземлянки, тобто, де було давнє луцьке городище. Є два варіанти можливого його розміщення: в центральній частині основного підвищення над Стиром, де згодом розрісся монастир Бригідок або в самій північній частині, де було поставлено дерев’яну фортецю-дитинець. Як і про утворення острова так і про виникнення Луцька довший час в краєзнавчій літературі змагаються дві версії. Місто було засноване і друге – виникло стихійно як племінний чи родовий центр. Перша версія, досить романтична і популярна серед «біографів» міста честь заснування Луцька приписує «вождеві дулібів Луці». Хоч досить дивним і чи правдоподібним є існування в середовищі цього племені християнського імені. Інша, не менш фантастична версія вважає, що зародком Луцька був племінний центр лутичів чи лучан. Однак вчені до сих пір не прийшли до єдиної думки про існування окремого племені лутичів.

Останнім часом набуває популярності версія про те, що зародком луцька могло послужити спільне родове поселення Велені та якоїсь гілки іншого племені, яких якась спільна загроза змусила поселитися разом. Прискіпливі дослідники минувшини, розглядаючи перші назви протоміста як от Лутичесько, Лутичеськ, Лутчеськ, побачили в них поєднання двох імен – Лут і Чес чи Чеслав. Звідси і виникло припущення, що це імена старійшин, роди яких першими почали обживати острів у заплаві Стиру. Саме на цій основі була створена легенда про перших мешканців Луцька. Згідно цієї легенди, Лут – родовий старійшина племені Велинь, вивів своїх родаків з глибин Полісся – болотистого краю Урая – покровителя всякої малої вологи на передгір’я Волинської височини.

Легенда

«Коли на Поліссі були вже обжиті всі придатні для поселення місця, то волхви племені на своєму зібрані почали вибирати окремі роди на відселення. Відбирали найзначніші, де більшість була мисливцями і здібними виростами. Серед вибраних опинився і рід Лута, чи не наймолодшого серед досвідчених старійшин. Саме йому опікунка племені Матір слава прирекла дійти до краю Урцєвої землі.

У далеку дорогу рід зібрався швидко і без метушні. У центрі стали жони з дітьми, вирости, невісти, воїни – обабіч.

Рухалися переважно вздовж річок, обминаючи заселені місця.

І ось після багатоден­них переходів та неодно­разових переправ закінчилися порослі лісом болота. Далі до самого виднокраю земля горбилась більшими чи меншими підвищеннями. І на цій межі рівнини і пагорбів вигнулась широкою дугою заплава річки, яку навколишні мешканці називали Стиром. Серед порізаних сіткою проток і стариць річкової долини, неначе остання пригорща Урцєвої землі, примостився напівзаболочений острів, що так нага­дував покинуті  ними краї.

Водопійними стежками пришельці вийшли на підвищену східну части­ну острова. Обживати її почали зі зложення тре­би богині води Дані, про­сячи її взяти нове посе­лення під свою опіку і не заливати острів під час весняної повені. Довгий час рід Лута острів осво­ював сам. Лиш зрідка з’являлися тут мисливці чи рибалки з навко­лишніх поселень. Однак після навали кочуючих племен, то  сараною посунули зі східних степів, мешканці одного з посе­лень на лівобережжі Стиру разом зі своїм старій­шиною Чеславом зму­шені були шукати захис­тку саме на острові. Рід Лута прийняв біженців прихильно, допомагав обжитись. Свої напівзем­лянки біженці поставили не окремо, а поряд вже існуючих. Тепер посе­лення на острові значно збільшилося, розширило свої укріплення, а неза­баром отримало серед навколишніх мешканців назву, утворену від імені двох старійшин – Лутичеськ.

По суті це легенда про перших мешканців острова та про вдалий ними вибір місця для поселення. Розташоване на перехресті торгових як сухопутних так і водних шляхів, поселення над Стиром поступово залюднюється і займає щораз значнішу територію острова. Через давній Лучеськ проходив славнозвісний гостинець з Києва у Західну Європу і один з варіантів водного шляху з Варяг у Греки» (Західним Бугом, Лугою, волоком до Чорногузки притоки Стиру, а там Прип’ять і Дніпро).

Значні розміри поселення над Стиром привернуло до себе увагу керівництва краю і воно виділило його в центр наділу. У рік своєї першої згадки в наших літописних списках Лучеськ вже перетворився з родового поселення в протомісто з укріпленою фортецею – дитинцем і якоїсь черги посадів при ній.