ЛЕГЕНДИ ТА ІСТОРІЯ ОКОЛЬНОГО ЗАМКУ

Фрагмент з нової книги Вальдемара Пясецького «Родовід Лучеська Великого»

 

Саме тут, на обривистому березі Стиру, виникло поселення, що згодом переросло в столичне місто Лучеськ Великий чи Луцьк на Волині. Впродовж тисячолітнього існування назва міста набирала різного словесного виразу: від Лутичеська, Лутичеськ до Лутчеськ, Лучеська, а тоді вже Луцька.

Прискіпливі дослідники минувшини, розглядаючи перші назви міста, побачили в них поєднання двох імен – Лут і Чес чи Чеслав. Звідси і виникло припущення, що це імена старійшин, роди яких першими почали обживати острів у заплаві Стиру. Саме на цій основі була створена легенда про перших мешканців Луцька. Згідно цієї легенди, Лут – родовий старійшина племені Велинь, вивів своїх родаків з глибин Полісся, болотистого краю Урия – покровителя всякої малої вологи чи передгір’я Волинської височини. „Коли на Поліссі були вже обжиті всі придатні для поселення місця, то волхви племені на своєму зібрані почали вибирати окремі роди на відселення. Відбирали найзначніші, де більшість була мисливцями і здібними виростами. Серед вибраних опинився і рід Лута, чи не наймолодшого серед досвідчених старійшин.  Саме йому опікунка племені Матірслава прирекла дійти до краю Уриєвої землі.

В далеку дорогу рід зібрався швидко і без метушні. В центрі стали жони з дітьми, вирости, невісти, воїни – обабіч. Рухалися переважно вздовж річок, обминаючи заселені місця.

І ось після багатоденних переходів та неодноразових переправ закінчилися порослі лісом болота. Далі до самого виднокраю земля горбилась більшими чи меншими підвищеннями. І на цій межі рівнини і пагорбів вигнулась широкою дугою заплава річки, яку навколишні мешканці називали Стиром. Серед порізаних сіткою проток і стариць річкової долини, неначе остання пригорща Уриєвої землі, примостився напівзаболочений острів, що так нагадував покинуті ними краї.

Водогінними стежками пришельці  вийшли на підвищену східну частину острова. Обживати її почали зі зложення треби богині води Дані, просячи її взяти нове поселення під свою опіку і не заливати острів під час весняної повені. Довгий час рід Лута острів освоював сам.. Лиш зрідка з’являлися тут мисливці чи рибалки з навколишніх поселень, що посунули зі східних степів, мешканці одного з поселень на лівобережжі Стиру разом зі своїм старійшиною Чеславом змушені були шукати захистку саме на острові. Рід Лута прийняв біженців прихильно, допомагав обжитись. Свої напівземлянки біженці поставили не окремо, а поряд вже існуючих.  Тепер поселення на отрові значно збільшилося, розширило свої укріплення, а незабаром отримало свою першу назву, утворену від імені  двох старійшин”. По суті, це одна з легенд про перших мешканців острова, про вибір ними місця для поселення.  Наскільки цей вибір був вдалим, свідчить вся подальша багатовікова історія Лучеська.

Розташоване на перехресті торгових як сухопутних, так і водних шляхів поселення над Стиром поступово залюднюється і займає щораз значнішу територію острова. Через давній Лутчеськ проходив і славнозвісний шлях „з варягів у греки”. Волинський варіант цього путівця вів з Західного Бугу волоком через Добре болото до Прип’яті.  Однак серед деяких дослідників минувшини Волині вперто культивується версія про ще південніший варіант цього шляху: Західним Бугом, його правою притокою Лугою, волоком до Чорногузки, притоки Стиру. А там Прип’ять і Дніпро.

Значні розміри поселення над Стиром привернули до себе увагу керівництва краю і воно виділило його в центр наділу. Для цього було вибудувано поряд поселення фортецю (дитинець), де розташувався князь-намісник. Про фортецю поряд з поселенням існує не менш легендарна версія, що пов’язує її заснування з іменем київського князя Володимира Великого. Саме ніби-то з його волі вона була зведена  під час одного з походів на Побужжя. А першим удільним князем-намісником у Лутчеську міг бути десятий син князя Володимира, дещо загадковий Позвизд.

Таким місто ступило на перший щабель свого послужного списку – центру значної Луцької волості. Тепер родове поселення перетворюється в посади, а згодом в окольне місто, яке поступово займає більшість підвищеної території острова. Вже в середині ХІІ століття, як свідчить літописний опис битви князя  Андрія Боголюбського під стінами  луцьких посадів, вони доходили до дороги, що з’єднували дві греблі, які вели зі сходу і північного заходу на острів. Як засвідчує віщий літописець „зі стін на князя каміння летіло, наче дощ”. Отож посади були оточені не простим частоколом, а стінами з перходами для захисників.

 Однак дорога не зупинила розширення посадів. Вона сама досить швидко перетворилася в одну з їх вулиць. Про давні принципи розселення на луцьких посадах ми можемо судити за аналогією з іншими давніми містами. Скоріше всього однорідні групи мешканців тут селились окремими купками. Однак з середини ХІУ століття, тобто з часу правління в Луцьку Любарта-Дмитра Гедеміновича, працес соціального розшарування поселення окольного міста набув іншого, нового напрямку. Наближені до князя Любарта його бойова дружина та боярство, що пішло за ним з Володимира, селились компактною групою поближче до княжої резиденції, тобто під стінами Великого замку. Ремісничо-торгове поселення поступово витісняється до границь Окольника, а то і за його межі, на нові, більш низинні чи заболочені території. Цей процес набув свого логічного завершення в часи Вітовта Кейстутовича, що дістав Луцьк у власне, лепне володіння як Великий литовський князь. Вітовт зміг використати значні кошти і робочу силу – полонених татар для впорядкування берегів острова і заселення більшої його частини новими поселенцями.  Саме при Вітовті Кейстутовичу частина окольного міста, зайнята привілейованими верствами населення, почала відділятись від торгово-ремісничих посадів ровом і оборонною стіною.  Так виник Окольний чи на відміну від Вишнього – Нижній Замок. Місто по суті отримало трьохдольну систему оборони: два замки – Верхній і Нижній та міська оборонна стіна.

Рів, що відділяв Нижній Замок від решти окольного міста чи посадів, було прокопано від Стиру до його стариці – Глушця Малого. Земля, вийнята при цьому, була використана для засипки низинних чи болотистих територій. Оборонна стіна Окольного замку починалась від Воротніх, завершувалась біля Стирової вежі Вишнього замку. Обмежувала вона досить значну територію у вигляді дещо витягнутого кола. Стіни включали в себе вісім оборонних веж, одна з яких була В’їзною. Догляд за кожною з веж Окольного  замку мали вести окремі волинські княжі роди чи духовенство. Ділянки стіни – так звані городні – були закріплені за власниками маєтків Луцького повіту. Кожен з них відповідав за одну-дві, а то і більше городень. Східно-південна частина укріплень Нижнього замку – і стіни, і вежі – були цегляними. А от західна їх гілка (крім невеличкої їх частини на початку біля Вишнього замку), як і південно-західна частина з Воротньою вежою, залишалися дерев’яними. Зміцнення цієї частини укріплень нинішнього замку розтягнулося чи не на два століття і здійснювалось досить оригінальним шляхом.

В 1556 році у Великому князівстві Литовському була проведена адміністративна реформа, завдяки якій було утворено ряд нових воєводств, в тому числі і Волинське, з центром у Луцьку. А це вимагало проведення щорічних сеймиків шляхти не тільки Луцького повіту, а і Володимирського, і Кременецького, тобто шляхти всього воєводства.  Не дивно, що більшість землевласників, особливо княжого походження, постарались забезпечити себе в місті постійним житлом і почали мурувати собі палаци. Мурували, як правило, на місці дерев’яних городень, за впорядкування яких відповідали. Зрозуміло, що з зовнішнього боку фасад такого палацу носив оборонний характер. Чи не першими замість дерев’яних городень збудувала палац родина Четвертинських.  За ними звели свої палаци, вмуровані в оборонну стіну Нижнього замку, князі Острозькі, Вишневські, Радзівіли, можливо, Пузини. Пізніше цей процес – будівництво цегляних споруд на місці дерев’яних городень – продовжили єпископський палац Фальчевського, споруди Троїцького костелу, єзуїтського колегіуму.

Подвір’я Нижнього замку було розділене на дворища, які належали землевласникам повіту, особливо тим, що займали якісь урядові посади. Документи ХУІ століття, так звані люстрації (описи ревізії) Волинських замків дозволяють визначати як кількість дворищ, так і загальний вигляд Нижнього замку.  Від Воротньої вежі Вишнього замку веде досить значна вулиця-дорога. Довший час вона носила назву Замкової, тепер носить назву Кафедральної. Від неї ліворуч, коли б ми йшли до Вишнього замку, лежить досить вузька територія, на якій при Вітовтові було вибудовано дерев’яний, перший в Луцьку, кафедральний Троїцький костел. На його місці вже в середині ХІХ століття був змурований костел з двома вежами і годинником. А поряд, оточуючи його  з трьох сторін, розташувались три костельні корпуси. За ними чи не впритик розташувався палац князів Острозьких. Навпроти палацу, через дорогу-вулицю, майже над оборонним валом розлігся значний майдан зі стовпом ганьби і помостом для страти злочинців. Зі східного краю майдану примостилась церква Святої Катерини. З влаштуванням на пригородах Ринкового майдану стовп ганьби, як і поміст для страти, було перенесено саме туди. А майдан неподалік Вишнього замку, як і територію вже опустілої церкви Святої Катерини, перетворено у власницьку садибу.

Праворуч від вулиці-дороги між замковими в’їздами розкинулась основна територія Нижнього замку. По ній паралельно оборонній стіні йшла вулиця Велика (згодом Бригідок, Бригідівська, Свидригайла, Тургенєва, тепер бічна Кафедральної). Вони доходили до вулички, що йшла вздовж каналу, який відділяв Вишній замок. Тепер ця вулиця носить дещо невиправдану назву Плитниця (перші назви Замкова, Гвардійська, Любарта, Зорге).

В Окольному замку в ХУІ столітті було понад 50 дворищ. Більшість із них, понад тридцять, розташувалось між вулицею Великою і  оборонною стіною. Менша частина дворищ становила внутрішню групу між вулицями Великою, Нижнєзамковою і Замковою. Нумерації дворища не мали і кожна з земельних ділянок носила назву маєтку, з якого утримувались городні Нижнього замку – Свиняче чи Чаруківське або господаря князя Олександра Чарторийського двір або пана Григорія Гуревича двір. Локалізація, тобто визначення власників кожної земельної ділянки Нижнього замку, не завжди є можливою і тому існує в декількох варіантах. Через те звернемо увагу лиш на деякі з них, переважно княжі садиби, які легко можна локалізувати на місцевості і власники яких внесли помітний слід в історію міста чи Волині.

В першу чергу з цього погляду варто звернути увагу на «подвор’є звиняцке», що належало відомому «порушнику спокою» середини ХУІ століття князю Дмитру Сангушку, старшому сину Володимирського старости Федора Сангушка.

Свиняче подвор’є в замку Окольнім лежало поряд з подвор’єм князя Олександра Чарторийського, що чітко локалізується існуючою до нашого часу однойменною вежою і палацом. На схід від Свинячого двору лежав двір княгині Ілліної – вдови князя Іллі Острозького. Вдова князя час від часу зі своєю дочкою Гальшкою, княгинею Острозькою, приїжджала до Луцька. Важко сказати, чи кохання князя Дмитра Сангушка до князівни Острозької спалахнуло тільки завдяки тому, що їхні дворища були поряд, через пліт, а чи тому, що посаг князівни був надзвичайно великий. Оскільки мати князівни була категорично проти такого союзу, злі язики вважали, що вдова сама поклала око на сусіда. Князь Сангушко зробив наїзд на Остріг. Що ж, дух того часу (ХУІ століття) – дух наїздів, дуелей чи підступних вбивств. За цей «подвиг» – викрадення князівни – Сангушко був присуджений до смертної кари і змушений рятуватися втечею. Загін волинської шляхти наздогнав його уже в Чехії. Саме тут під час дуелі з далеким родичем князівни він і був убитий. Тут на чужій землі і похований. Так почалась одна з найвідоміших трагедій ХУІ століття, що стала основою багатьох літературних творів чи нарисів.

На цьому нещастя Гальшки Острозької не закінчилися. Її силоміць повінчали з іншим магнатом. Втекла до Львова і заховалася в монастирі. І знову був наїзд, уже на монастир. Останні роки свого життя провела у Чорній вежі замку свого чоловіка. І далеко від Луцька, хоч починалися її біди тут. Він приніс не тільки нещастя старшому сину Федори Сангушко, але і молодшому, якого підступно вбили на вечорницях в підлуцькому маєтку Четвертинських.

Це не єдині конфлікти між магнатами – власниками городень і подвір’їв в Нижньому замку Луцька. Причини конфліктів були різні –  через влаштування проїзду до ділянки і просте захоплення за борги, і деякі інші. Об’єднання дворищ, перехід від одного власника до іншого тут відбувались постійно. Так двір пана Михайла Свинюського – королівського писаря, саме на обширному подвір’ї якого стояла мурована церква святого Якова-апостола, а поряд Свинюська вежа шляхом переходу від одних власників до інших опинилася згодом в руках Луцького старости Ольбрехта Радзивілла. Крім згаданої вище церкви Святого Якова, а ще перед тим Святої Катерини, на території Нижнього замку було ще дві церкви – Святого Петра і Дмитрієвська. Якщо перші три вже в ХУІ столітті стояли пусткою, були розібрані і забудовані, то доля Дмитрієвської – інша. Вона стала домовою церквою роду Гулевичів і в ній відправлялись служби ще в середині ХІХ століття, а до нашого часу збереглися її зображення.

Своєрідний процес з культовими спорудами на території Нижнього замку: якщо православні церкви ніби починалися шляхетськими дворищами, то Римо-католицькі навпаки розширювались за рахунок шляхетських дворищ. Так будівництво єзуїтського костелу святих Петра і Павла зайняло до десяти земельних ділянок шляхетських дворищ. В першу чергу це пов’язано з політичним статусом Волині – входженням до складу Речі Посполитої, де римо-католицизм був панівною релігією.

Все це вносить значні зміни у вигляд Нижнього замку –  і в траси давніх вулиць, і в характер забудови, і в кількість власників земельних ділянок. Так люстрація замку за 1789 рік нараховує всього 24 господарів. Забудова набуває такого характеру, що збереглася до нашого часу.