ПРАВОСЛАВНІ МОНАСТИРІ ВОЛИНІ І ПОЛІССЯ. Рожко В.Є., Луцьк, 20 00 р.
Історико-краєзнавчий нарис.
IV. Чернечі святині Крем’янця і Волині.

4. НАЙБІЛЬША СВЯТИНЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВ'Я

На відміну від інших давніх православних монастирів Волині, Свята Почаївська Лавра впродовж останніх двох віків мала багато дослідників, які в своїх публікаціях намагались всебічно показати місце і роль нашої святині в житті і долі українського народу. Її найвидатнішими дослідниками, на мою думку, були Андрій Федорович Хойнацький (183 6-1888) та Митрополит Ілларіон (1882-1972). Андрію Хойнацькому належать десятки цінних наукових статей про святиню і монументальна праця "Почаївська Успінська Лавра. Історичний опис" (Почаїв, 1897, 524 с.). Митрополит Ілларіон написав ґрунтовну церковно-історичну моно-гра-фію "Фортеця православ'я на Волині Свята Почаївська Лавра" (Вінніпег, ІДВ, 1961, 398 с.). У відступі до цієї монографії знаходимо такі думки великого Митрополита, з якими не можна не погодитись: " Почаївський монастир — це віковічна слава Волині, це її найясніша зоря, яка довгі віки світила їй і в часи радості, і в часи гіркого й тяжкого життя. Це правдиве живе серце волинське: цвів'Дочаївський монастир — цвіла Волинь, занепадав монастир — занепадала і Волинська Земля. Ішли вони завжди разом, історією віковічно пов'язані і на радість, і на неволю!". Почаївська Лавра знаходиться на високій горі, а при ній — містечко Новий Почаїв, за три ж кілометри на захід від нього розташоване село Старий Почаїв. Святиню з усіх боків видно здалеку, а з боку міста Дубно — аж за 40км. Свою назву "Лавра" Почаївська святиня отримала дуже давно, офіційно її підтверджено 1833 року. За давністю і величиною вона — Друга в Україні після Києво-Печерської, це стверджують знавці історії українського православ'я. Цікавим є пояснення змісту самого слова Почаїв. Думки вчених тут розділились. Одні твердять про перенесення на цю місцевість назви річки Почайна, в якій хрестив 988 року киян святий рівноапостольний князь Володимир Великий, інші кладуть в основу назви корінь "чаяти", тобто сподіватись, надіятись. На думку автора, останнє припущення найбільш вірогідне , бо ж ченці-засновники печерного монастиря, як і їх пізніші брати, завжди жили "чаянням" — надією на Бога. Назву ж "почайна" швидше всього було перенесено київськими ченцями, які врятувались втечею від орд Батия на річечку, а не на гористу місцевість, на якій згодом виріс монастир. Документальних джерел про час заснування святої обителі історія не зберегла, про це йдеться лише в народних переказах, які дотепер живуть серед тутешніх селян.

Що ж до вчених, то серед них панує кілька думок про час заснування Печерного монастиря. В 9 ст. на заході від Волині постає Великоморавська держава, в якій брати Кирило й Мефодій засвітили світло віри Христової. Єпархія Св.Мефодія сягала південно-західної частини Волині і, цілком можливо, що його місіонери в особі ченців-келліотів (пустельників) обрали собі гору з її печерами, як місце для спасіння, поклавши тим самим початок чернечого "пус-тельножитства".

Архів Почаївської Лаври зберігає рукописний твір на польській мові "Монастирський скит" 1732 року в якому початок заснування святої обителі описано так (наводимо за вищеназваною монографією Митрополита Ілларіона) : "Монастирський скит" розповідає, що в глибокій давнині наприкінці 12 віку жив біля Почаївської гори побожний муж Туркул, який сильно любив монастиря. Він не раз бачив видіння, — у сні йому являлась Божа Мати. Він сильно полюбив Почаївську Гору. Можливо, що це був монах-келліот. Десь року 1213-го прибув до Туркула чернець з Афону на ім'я отець Мефодій, глибокий старець. Туркул усе розповів Мефодієві про свої видіння Божої Матері, показав йому і всю Гору та її довкілля. Чернець з Афону о.Мефодій зрозумів, що це Божа Мати сама обрала собі місце перебування на Волині, на Почаївській Горі, і що тут таки треба позоставити монастиря'...". Разом з о.Мефодієм Туркул побував на Афоні, а 1219 року, повернувшись на Волинь, вони розпочали будівництво монастиря на святій Почаївскій Горі. "І року 1220-го невеликий монастир-скит, — продовжує автор, — був закінчений, а біля нього були побудовані й окремі оселі-келії для нових монахів пустельників. І того ж 1220-го року Священоієрей Мефодій освятив нову Церкву на честь Св.Преображення. Це був пустельножитний монас-тирець — монахи не спасались разом, а кожен проводив своє окреме життя, як умів і як міг. А настоятелем монастиря став отець Мефодій". За переказами отець Мефодій прожив 13 7 років. Його поховали на святій Горі, а на могилу поклали камінь з написом: " Тут лежить возобновитель і страж місця Святого".

Ще один переказ про час заснування святої обителі знаходимо в працях інших дослідників. Його зміст такий. В стольному городі Києві, над річечкою Почайною, здавна існував монастир, якого 1240 року татари спустошили. Якась частина ченців врятувалась і рушила на західну Волинь та осіла на Горі, на яку вони перенесли назву своєї річечки, відтак Гору назвали Почаївською. За цим переказом, ченці оселились у печерах, потому поставили тут дерев'яну церкву і монастирські будівлі, а пізніше на пожертви вірних вимурували храм Успіння Божої Матері.

За цим переказом, врятовані монахи з Києва повторили процес творення святої обителі на Почаївській Горі за історичною схемою Києво- Печерського монастиря: спочатку — келії-печери, потім — будівництво святинь дерев'яних, мурованих. Втім, один із найбільших авторитетів історії нашої церкви професор Іван Власовський у своїй монументальній праці "Нарис історії Української православної церкви" (БавидБрук, США, 1955, том 1, с.155), посилаючись на попередніх дослідників історії Почаївського монастиря архімандрита Амвросія, протопросвітера Андрія Хойнацького, протопресвітера Т. Теодоровича, залишається прихильником останньої версії щодо часу і замовників обителі. Припущення ж про наявність чернечих осель в горах Поча&ва вже в 13 ст. дуже правдоподібні. Появу чернецтва тут пов'язують з навалою 1240 року на Київ татарських орд хана Батия, коли стольний град був зруйнований з його церквами і монастирями. Згідно з переказами, після 1240 року відбулося з'явлення Божої Матері на Почаївській Горі, яке назавжди прив'язало до неї ченців.

Божа Мати з'явилась в огняному стовпі на вершині Гори і на скелі, де вона стояла, залишився слід її правої стопи. Тут з'явилась вода, яка мала чудотворну силу. Стопа Богородиці зробила славним Почаївський монастир, і його стали через це називати Чудотворним.

Визначний український письменник, архімандрит Іоаникій Галятовський у своїй праці "Небо нове з новими зірками" (Львів, 1665) розповідає про багато чудес Богородиці, в тому числі і про з'явлення Пречистої на скелі святої Гори "в огняному стовпі". "Іоан Босий з села Почаєва бачив на скалі стоячу Пречисту Богородицю. Перед нею стояв законник, який в скалі мешкав і розповідав тому Іоану босому і хлоп'ятам з села Почаєва, пасучим вівці на Горі близько тої скали, що Пречиста Богородиця стояла на тій скалі, на якій є стопа вирита, і завжди в тій стопі вода чиста знаходиться, якою різноманітні хвороби лікуються. На тій скалі церква знаменита мурована, і при церкві монастир знаменитий, муром навколо обведений, в землі Руській (читай — українській — В.Р.) на Волині знаходиться, котрий монастир від села Почаєва називається Почаївський".

З цієї розповіді Галятовського, мабуть, варто усунути одну деталь — про "монастирський мур", оскільки історична наука знає, що 1261 року там був дерев'яний частокіл, як огорожа обителі. Протопресвітер М.Трипольський у своїй праці "Історичні дослідження" 1879 року посилається на документ за 11 лютого 1213 року, згідно з яким Почаївський монастир отримав від воєводи Михайла Центера і його дружини Олени десять волоків землі та хутір Комнату. Подаємо нижче цей акт під назвою "Дипломат", тобто грамоту: "Во імя Отца, Сина і Святого Духа, Тройця Єдиносущная і Нерозделимая. Се аз, раб Владиус моєму Господу Богу і Спасу нашому Іс.Хс., троїчесній поклонник Міхаіл Центер, Воєвода, Божією Милостію господар землі власник на Горі чуда Пресвятої Діви Марії-Поча.. . — Діва... і супруга Єлена Міхаіла Центер дали і потвердили сему монастирю... десять волоков с лісом і хотар Комната, десять домов с млини на рікі із чотири пасіки с пчели і є весь приход, і да поставят от седа наперед молебници наши калугери" (калугери — ченці, які співають з Богословника — В.Р.). Щоправда, митрополит Ілларіон ставить під великий сумнів цю грамоту, в окремих місцях добре затерту часом, мовляв, цей документ є волоського (молдавського) походження і до того ж молдавського монастиря відноситься. Але безперечним є те, що хутір Комната — це нинішнє село біля Почаєва.

Здавен Почаївська Гора і святині на ній були і залишаються місцем масового паломництва українського люду, який ніс і несе свої щирі молитви Пречистій Богоматері, як дар за ласки й щедроти, що їх своїм святим покровом Богородиця слала нашій землі. З найдавніших документів, що вціліли, зберігається грамота короля Сигизмунда І Августа за 20 травня 1527 року, якою надавалось право дідичеві села Почаїв Василю Богдановичу Гойському мати безмитний ярмарок. В грамоті короля не має згадки про монастир, але вона цінна тим, що єпершоджерелом однієї із згадок про село Почаїв та тогочасних власників Гойських, які в наступні роки зроблять доленосний для Почаївської обителі дарунок, яким навіки скріпилось її існування.

Земський Луцький суддя Василь Гойський помер перед 1557 роком, залишивши вдовою свою дружину Анну Єрофєєву, Тихонівну з Козинських Гойську. Вдова була досить багатою, вона володіла Почаєвом, селами Орля і Козин. Вона жила в замку села Орля, яке знаходилось між Бережцями і Дунаєвом за 15 км від Почаєва. Від нього нині залишилось замчище, бо в час набігу татар 1675 року родинне гніздо Гойських було знищено. Анна Гойська була великою патріоткою України і прихильницею Віри Батьків — українського православ'я. Як вдова, що не мала дітей, вона вирішила все своє найцінніше майно передати Почаївському монастирю, вибудувати храм, подбати про існування обителі на віки.

1559 року місійну подорож по Волині здійснював грецький митрополит Неофіт. Він зупинявся і в замку Гойської в Орлі, де пробув кілька днів. Дарунком за гостинність власниці від владики став образ Божої Матері, який походив з південно-слов'янських земель, але опинився в Константинополі. Можливо, й сам Митрополит був не греком, а слов'янином. "Ми думаємо, що Неофіт, писав отець Андрій Хойнацький, був слов'янином, південно-слов'янського походження, а греком він названий по Вірі". Своє припущення отець Андрій Хойнацький робив на основі збережених написів слов'янською мовою на Образі.

Анна Гойська Благословенну ікону Богоматері помістила в домову капличку, де цей образ перебував 38 років, аж до передачі його 1597 року в Почаївський монастир.

Ікона чинила дива, зцілення. Сліпий від народження брат Анни Гойської Пилип Козинський прозрів. Власниця чудотворного образу передала його до монастирського мурованого храму Успіння Богоматері, який вона побудувала. Почаївському монастирю почали належати дві великі святині — Стопа і ікона Богоматері.

Того ж 1597 року, 14 листопада, Анна Гойська записала монастирю на віки-вічні свій маєток: десять волоків орної землі, ліс і сінокос при монастирі на схід від нього по дорозі до Крем'янця, десять кіп литовських грошей річно, шість родин селян на подарованій землі для управи, шосту частину всякого збіжжя свого. На той час це була повністю вистачальна фундація для існування середнього монастиря. Нижче подаємо уривок з фундушового запису благодійниці Почаївського монастиря Анни Гойської: "Я, Анна Тихонівна Єрофєєва Гойська, суддина (вдова по судді) земськая Луцькая, визнаю й оголошую цим моїм листом... у моїй маєтності при селі Почаєві з давніх часів знаходиться мурована церква на честь Успіння Пресвятої Богородиці, то, щоб при тій Церкві було постійно Боже Славослов'я, я постановила побудувати й заснувати при ній монастиря, щоб жили в ньому 8 ченців, люди добрі, побожного життя, і не іншого ісповідання, як тільки Грецького, Східної Церкви, і два дяки. На утримання їх у тому монастирі я надаю тій Святій Церкві і будучому при ній монастиреві, і надала на вічні часи так, що це надання не можуть ніколи порушити ані я, а ні потомки мої, які після мене будуть володіти тим моїм маєтком Почаєвом, шість чоловіка селян, у тому моєму маєткові Почаєві поселених на Горі проти мого Почаївського двора. ...А до того даю орного і неорного поля з дібровою десять волоків на три руки, у кожній руці по десять різів (ділянок). А крім того, ліс, що біля тієї Церкви, з полем і сінокосами, що все зазначено знаками й написами. Усіх написів біля монастиря, лісу, поля й сінокосу 32. ...Крім цих 10 волоків поля й іншого для удержання тієї церкви, монастиря й ченців, повинно щорічно осібно давати грошеву суму, по ЗО кіп литовських грошей, зо всіх моїх маєтків, належних до Орлі. Та ще поза цим на вічні часи повинно давати щорічно цим ченцям десятину зо всього збіжжя, яке належить Почаївському двору...

А ігумен мусить бути чоловік Християнської Віри Східньої Церкви, Святих Правил нашого Грецького ісповідання... Судити незгоду в монастирі має Владика не іншого ісповідання, а тільки грецького, Східньої Церкви... А на кожного, хто порушить у чому цю мою волю на некористь цього монастиря, нехай буде на нього анафема і всяке неблагословення з прокляттям".

Фундуш Анни Гойської від 14 листопада 1597 року мав дуже велике церковне і громадське значення. Її фундуш — це не тільки виклик, а й осуд і застереження тим, хто закладав унію на нашій землі, нищив вікове коріння українського православ'я. Після фундації Гойської в Почаївському монастирі з Лубенської Чеснохресної обителі з'являється ігумен Ійов Залізо, який приніс святині нове життя з найвищих моральних цінностей і подвижництва. Преподобний Ійов, ігумен Почаївський, зі своїм приходом запровадив в обителі монаший статут "спільножитного" (кіновійного) чернечого спасіння. Це був статут, принесений з Афону Ійовом Княгиницьким (родом з Тисьмениці) і вперше впроваджений в Угорському монастирі і скиті Манявському, що в Галичині. Ійов Залізо розпочав своє подвижницьке життя в Угорському монастирі, де й перейняв Студитський афонський статут, а зі своєю появою ігуменом Почаївської обителі впровадив його в цьому монастирі. Чеснотне життя монахів було суворим у праці, пості, молитвах, цим життям ченців під проводом ігумена Ійова Заліза обитель прославилась по всій Волині і Україні. "Управління монастирем було виборне, — читаємо в уже названій монографії Митрополита Ілларіона, — ним керував Собор старців з ігуменом на чолі. Ігумен конче обирався на певний час, звичайно, на один рік або й до смерте, — тут був відступ від афонського статуту, що вимагав перевибирання щороку. Обирала ігумена вся братія в трапезній і складався при виборі писаний акт. Посада ігумена вважалась дуже високою, і була тяжка й відповідальна, але головно своїм прикладним життям навчати братію...".

28 жовтня 1651 року Преподобний Ійов Залізо упокоївся в Бозі і був похований в монастирі. Його благочестиве життя описав найвірніший учень Преподобного Досифей, це описання 1791 року було видане в Почаєві. Сім років і 1 0 місяців пролежало тіло Преподобного в монастирському саду, виплеканому самим ігуменом і його братією ще за їх життя. На могилі Преподобного відбувалися різні дива, і багато прочан ішло до неї. 1659 року Митрополиту Київському Діонісієві Балабану у сні явивсь Преподобний Ійов зі словами: "Повідомляю твоє Преосвященство, що Бог призволяє, щоб ти відкрив кості мої". Митрополит Діонісій нічого незробив і видіння повторювались. Разом з архімандритом Овруцького монастиря Феофаном Креховецьким виїхали вони до Почаєва і старанно дослідили цю справу. Усі розповіді про чуда на могилі Ійова Заліза старанно дослідили і знайшли їх підтвердження. 28 серпня 1659 року гроб Ійова відкрили і побачили, що тіло Преподобного було нетлінним. Ці нетлінні мощі перенесли з саду в Новий Собор і поставили в притворі. Чутки про здійсненні чуда пішли Україною, і до святих мощів щороку, в день Упокоєння в Возі Ійова — 28 жовтня, стікаються десятки тисяч вірних. Почаївський монастир з часом багатів, розбудовувався, зростало число його ченців. У 17 ст. постало шість нових церков по боках головної соборної Св.Троїці, ще її побудували 1649 року Федір і Єва Домашевські. Це — храми Преображення Господнього, Благовіщенський, Вознесенський, Св. Великомученика Федора, Микольський, Перемоги Богородиці над турками 1675 року. Давня церква Успіння Богоматері, вибудована ще до Анни Гойської, знаходилась під горою, а Федір Домашевський соборний храм Св.Троїці поставив на самій горі. Добрими справами для обителі прислужився гетьман Іван Мазепа. 1704 року шведський король Карл XII захопив Львів, на Галичину і Волинь він наклав контрибуції. Почаївський монастир мав сплатити великі суми під загрозою свого знищення. Тоді на його оборону став гетьман Іван Мазепа, який заступився за святиню. Тодішній ігумен Йосип Саєвич найцінніші речі з обителі привіз до Батурина, щоб вони не потрапили в руки шведів. Уже так, мабуть, судилося, що ці неоціненні скарби 2 листопада 1708 року стали жертвою московського варварства, коли Меншиков, з наказу царя Петра І, винищив до пня гетьманську столицю і, за словами Великого Кобзаря, старого, і малого В Сеймі потопили. Історія зберегла нам оповідь про ще одне велике диво у Почаєві. 1675 року турки з татарами взяли в облогу Почаївський монастир, який був обнесений лише грубим дубовим частоколом. Ченці на чолі з ігуменом Феодосієм Левицьким почали обороняти святиню. Інші молились в Соборному храмі Св.Троїці перед Чудотворним Образом Богоматері та мощами Преподобного Ійова, щоб стали вони на захист беззбройної обителі. Дві ночі і два дні — 20 і 21 липня — ченці і народ боронили обитель. На третю ніч хан Нуррядин призначив генеральний штурм святині. Коли беззахисні молились перед Чудотворним Образом Богородиці, в цей час, як записав літописець, "раптом розкрилися хмари і над Собором появилася Богородиця в блискучому сяйві, оточена Ангелами з оголеними плечами... Праворуч при Богородиці стояв на хмарах Преподобний Ійов і молився до Богородиці про рятунок безборонного монастиря. Усе це побачили турки і татари, іпочали безладно пускати стріли на небесне видіння, але стріли вертались назад і били тих, хто стріляв. Перелякані вороги зрозуміли, що діється чудо, стали панічно тікати, і Почаївський монастир було врятовано...".

Про чудо під Почаєвом писали і турецькі хроністи, які були при війську Нуррядина. Проте невблаганно стікав час. До Почаївського монастиря наближався той день, коли закривалась остання сторінка його православного життя. Ще 1700 року польський король Август II особливою грамотою підтвердив вільне збереження "віри східної давньої церкви, від незапам'ятних часів безперервно і безперешкодно в цьому монастирі удержаної...". Він навіть визначив кару порушникам фундушів і спокою Почаївського монастиря. Проте отці василіани 1720 року безкарно заволоділи обителлю і протримались у ній аж до 1831 року. За цей час вони не тільки внутрішньо змінили духовне життя Почаївської Святині, спрямувавши все своє служіння на окатоличення й ополячення нашого народу, а й змінили до невпізнання обличчя самої обителі. 1771 року, за розпорядженням нового фундатора Почаївського монастиря графа Миколи Потоцького, який став греко-католиком, собор Святої Троїці розібрали. Тут розпочалося досі небачене будівництво, яке тривало 12 років. За цей час на Почаївській горі виріс новий Собор Успіння Богоматері архітекторів Готфрида Гофмана і Ксаверія Кульчицького та новий братський корпус. 1773 року, за старанням того ж графа, тут відбулася коронація Образу Почаївської Богоматері короною, надісланою з Ватікану.

Користуючись своїм великим впливом на російських царів, єзуїти і католики затримали передачу монастиря православ'ю з 1798 по 1831 рік. І лише події польського повстання 1831 року проти білої Москви та масова підтримка почаївськими Василівнами польських повстанців заставили й царя Миколу І зайнятись нищенням унії.

Освячення монастиря і перша поунійна служба Божа тут відбулася 25 жовтня 1831 року. Цього разу святиня на Почаївській Горі потрапляє в хижі кигті московської державної білої церкви від православ'я. Поступово шовіністичне чорносотенне московське монашество перетворює цю найбільшу святиню Волинської землі в фортецю російського церковного імперіалізму. Пам'ятною віхою в житті Почаївської обителі були відвідини її в жовтні 1846 року українським Пророком, поетом і художником, членом археологічної комісії Тарасом Шевченком. Великий Кобзар виконав ряд малюнків з Лаврських будівель, пізніше описав святиню в своїх творах. Перед тим тут побував Микола Костомаров, на якого Почаївська Лавра справила велике враження. Найбільш досконало і об'єктивно про ці відвідини написав у своїй статті С.Жук "М.Костомаров і Т.Шевченко в Почаєві" ("Церква і нарід", 1938, с.617-623). Документом відвідин Шевченком Почаєва, — зазначав Степан Жук, — є тільки чотири його акварелі Лаври: 1. Загальний вид Лаври з південної сторони. 2. Вид Лаври із заходу. 3. Вид з Лаврської галереї на Підкаміння.

4. Малюнок середини Успінського Собору".

Ці акварелі високо оцінив професор Дмитро Антонович у своїй праці "Тарас Шевченко, як маляр" (Т.Шевченко, твори, т.12, с.200-201). Він писав: "Ніщо так, як ці акварелі, не показує, як глибоко й проникливе Шевченко відчув істоту і красу старих європейських стилів". Апогеєм злочинного церковного імперіалізму Москви стало ігуменство архієпископа Антонія Храповецького (1902-1914), коли він не тільки замінив різні атрибути українського православ'я в монастирі на московські чорносотенні і реакційні, а й змінив саме її обличчя, побудувавши в чужому українському духові стилі Троїцький храм. Навіть такий чорносотенний єпископ, як Євлогій, що замінив Антонія Храповецького, в своїх спогадах писав: "Троїцький собор, якого побудував архієпископ Антоній, був Новгородського стилю і дуже не гармонував зо стилем головному Почаївському храму".

То були різні стилі і різні світогляди. Микола Потоцький, будуючи головний храм Почаївського монастиря — Успінський, подбав про те, щоб в ньому жила українська душа, тому й спорудили його в українсько-візантійському стилі.

Давню почаївську друкарню, яка бере свій початок від надрукування (1618 р.) Кирилом Транквиліоном Ставровецьким свого "Зерцала Богослова", Антоній Храповецький і його наступники теж віддали на службу одній справі — тотальній русифікації краю.

В 20-30-х роках 20 ст. православна Волинь розпочала свій похід за розмосковлення рідної церкви і її найбільшої святині — Почаївського монастиря. Тоді біля керма Автокефальної Православної Церкви в Польщі теж стояли росіяни і москофіли, проте православні українці Волині кожної слушної нагоди показували їм і всьому світові, хто є справжнім власником святині. Особливо помітною була маніфестація української молоді за повернення нашого православ'я в Почаївську обитель 28 серпня 1933 року — в день Преподобного Ійова. В цей день молодь вийшла з транспорантами, на яких красувались написи: " Хочемо Української церкви", "Хочемо тільки українського єпископату!", "Хочемо української Богослужбової мови!", "Діонісій, геть до Москви!". На Лаврській дзвіниці був вивішений синьо-жовтий прапор. Все це так перелякало першоієрарха Митрополита Діонісія (Велединського), що його непритомного віднесли до архієрейського будинку. В Почаєві тоді відбувався багатолюдний мітинг. На ньому не бракувало яскравих промовців, одним з яких був посол до сейму від Волині Степан Скрипник, майбутній перший Патріарх Київський і всієї Руси-України Мстислав І. Будучи Патріархом, його святість Мстислав І зробив спробу відвідати 1991 року Почаївську Лавру, але червоне чернецтво зачинило перед Владикою ворота, ще раз підкреслюючи те, що метастаза московського церковного імперіалізму в Україні є невиліковуваною,і наскрізь носить злочинний характер. В ті чорні роки оборонцями віри прадідів наших були представники української парламентської репрезентації від Волинської землі в Подоль-ському Сеймі. В роки Другої світової війни та окупації Волині червоними і коричневими "визволителями" Почаївська обитель перебувала в руках московського сталінсько-комуністичного духовенства та автономістів на чолі з Митрополитом Олексієм Громадським. Останній хотів сидіти на одному стільці, пофарбованому в червоний і коричневий кольори, але сліпа повстанська куля позбавила його життя. За вірну службу московському церковному імперіалізмові червоні "визволителі" по закінченні війни руками своїх войовничих атеїстів "достойно нагородили" Митрополита Олексія, понищивши навіть надмогильну капличку, хрест і плиту в Богоявленському монастирі в Крем'янці. Наступ червоних вандалів у 60-80-х роках на найбільшу святиню Волинської землі — Почаївську Лавру носив відверто злочинний характер. В переліку тих злочинів стоять закриття храмів і виселення ченців, реквізиції монастирських будівель і влаштування в них лікарні, пограбування архіву і бібліотеки, недопущення вірних до святині, зняття з графіку рейсових автобусів до Почаєва, щоб перешкодити немічним і хворим богомольцям добратися сюди. Автор цієї праці разом із старшою сестрою Олександром Рожко та племінницею Марією Мокійчук вперше побував у Почаївській святині 12 липня 1969 року. В моєму щоденнику про ті відвідини зберігся такий запис: "Як "добре", що в нас вміють так налагодити атеїстичну роботу. Сталін, цей кат-душогуб, потер би руки від задоволення, коли б побачив те, що я. В Почаєві з монастиря зробили лікарню для хворих і душевно-хворих... І як не молитись, як писав мій улюблений поет Василь Симоненко, на тих, хто нагородив нас такою "свободою"... Бачене викликає огиду, страх і сум, а в декого усмішку вдоволення на губах...".

В наш час Почаївська Святиня продовжує перебувати в руках чужої нам церкви-мачухи, яка з ласки новітніх вождів пріснопам'ятного СРСР перед його розвалом захопила всі найбільші святині нашої віри в Україні і цупко тримає їх у своїх диявольських обіймах.