Уродженець австрійського Трієста, Йозеф Франц Пічман (Pitschmann, 1758-1834) навряд чи уявляв, що закінчить своє життя у малому волинському містечку Кременці, проживши там майже 30 років. Професійний шлях Йозефа Пічмана цікавий ще й тому, що добре унаочнює зміни у мистецькій сфері на зламі XVIII-XIX ст. …Але повернімось до перипетій кар’єри Йозефа Пічмана. Батьки, вбачаючи у мистецькому обдарування сина добру життєву перспективу, у 12-річному віці віддають його на навчання до Віденської академії мистецтв. Навчання триває майже 17 років, з них – кілька років у класах провідних европейських митців, адептів історизованих мітологічних полотен Г.Ф. Фюґера та Й. Брандта. Епоха просвітницького абсолютизму потребувала дидактики мітологічних сюжетів, полотен на теми громадянського обов’язку й античної героїки, навіть у портреті вимагала творення ідеального образу. Закономірно, що молодий Й. Пічман прагне утвердитись в історичному жанрі: малює патосні сюжети про Олександра Македонського, про подвиги Геракла, за один із яких у 1787 р. отримує золоту медаль Академії (полотно «Геракл віддає Адметові його дружину Альцесту, яку вивів із підземелля» зберігається у Gemäldegalerie der Akademie der Bildenden Künste у Відні). У тому ж році, уже як дійсний член «Freie Akademie der Vereinigten Bildenden Künste» у Відні, отримує остаточне підтвердження як Historienmaler, тобто «художник історичних полотен».
На запрошення князя Йозефа Клемента Чарторийського у 1788 р. Пічман приїздить до Корця, одного з княжих маєтків на Волині, де прогресивний аристократ започаткував мануфактуру викосоякісної порцеляни. [2] Можна уявити, яким дивним, після Відня, видається австрійцеві стиль життя волинської шляхти, місцевий колорит. Намальовані ним у той час портрети, позначені винятковою репрезентативністю й пихою нащадків славної епохи «сарматизму»: як-от штивні зображення Міхала Валєвского (1788 р. МНВр) чи невідомого у кунтуші (1789 р. МНВр). [3] Змушений враховувати побажання, а часом і примхи, замовників, вже на початках кар’єри Пічман намагається балансувати поміж ідеальним уявленням людини про себе і її дійсною внутрішньою суттю. Йозеф Пічман у 1789 р., має честь портретувати короля. Польський король Станіслав Август Понятовскі, що намагався відповідати образу «філософа на троні», владного й освіченого правителя, непідробно цікавився мистецтвом і оточив себе інтелектуалами з різних сфер. Існує припущення про входження Й. Пічмана у інтернаціональне середовище масонів, які при дворі Понятовского відігравали важливу роль. Особливо сильні позиції масони займали у освітній і мистецькій царинах, до них належав С.К. Потоцький, підтримували його погляди ініціатори освітніх і наукових проєктів С. Сташиць, Г. Колонтай. Класицистична доктрина у Польщі на зламі XVIII-XIX ст. виходила на форум публічних дискусій, а зв’язок із політикою королівського двору надав їй рис офіційної ідеології. Загалом, на тому етапі саме ідеологія масонства сприяла «окциденталізації» політичного й громадського життя поляків, стимулюючи багато прогресивних змін.
Серед придворних художників Станіслава Августа більшість також складали чужинці: Бачарелі, Каналето, Норблен, Мерліні, Гольцґауер, Фоґель, Лесер. Деякі з них були нобілітовані монархом і з часом увійшли до грона питомо-польських митців. У цьому колі Й. Пічману так і не вдається стати фаворитом, хоч і портретував він короля ще кілька разів, і навіть отримав особисту нагороду (перстень із рук правителя). Одним із кращих за всю художню кар’єру митця є пастельний портрет короля Станіслава Августа у військовому мундирі (бл. 1789 р., МНВ). Й. Пічман в цьому полотні проявився як прихильник англійської традиції портретування кін. XVIII ст. (у манері Т. Гейнсборо, Т. Лоуренса), а його легка, справді віртуозна техніка виконання, ніби наповнює зображення подихом життя. У відгуках сучасників Понятовскі-політик був нерішучим, слабким, аморальним, натомість, Понятовскі-меценат був толерантним, розумним, дотепним. Споглядаючи портрет короля, виконаний Пічманом, відчувається, що в ньому присутнє це невловиме відчуття внутрішньої суперечливості героя. За п’ять років (1789-1794), прожитих Пічманом у Варшаві, вузьке приятельське коло художника утворилося із таких же, як і він, заробітчан-чужинців (полковник Домінік Комельє та полковник і гравер Бартоломей Фоліно; дружина – Агнеса, з родини французького лікаря і комедіографа Бодуїн де Кортене). Мабуть до того, досить успішного періоду його життя, належить і автопортрет Й. Пічмана (оригінал втрачений, відомий із мініатюрної копії авторства В. Лессера). [4] В автопортреті акцентовано елемент саморепрезентації героя: невимушена постава, зовнішня показна елегантність вбрання (високий капелюх, шовкова шийна хустина, напудрена перука), ледь-вловима іронічна усмішка і живий уважний погляд, скерований на глядача.
Мода і віяння часу вносять корективи у задуми Й. Пічмана: високий стиль історичного малярства не на часі для хиткого становища варшавського двору. В умовах, коли ще зберігається суспільна ексклюзивність портретного жанру, виконання замовних портретів, герої яких з під пензля Пічмана виходять дуже подібні до оригіналів, приносить художнику немалий прибуток. Він, здобуваючи все більшу популярність, створює велику галерею зображень польської знаті (відомо про понад 50 творів), але поступово коло багатих замовників вичерпується. Крім того, 1792-94 роки у Польщі були часом політичної нестабільності, анти-королівських конфедерацій, Косцюшківського повстання, а відтак – загального спаду інтересу до мистецтва…
Замовники, герої портретів Й. Пічмана – люди, що намагаються відповідати етичному й естетичному ідеалу Просвітництва. А самого художника більше цікавить не абстрактний ідеал, а реальна людина, з неповторним світом її моральних якостей, переживань, емоцій. Тому у поглядах на людину-модель, Пічман намагається поєднати як просвітницьке (ідеалізоване, імперсональне) так і сентименталістське (психологічно-неповторне, індивідуалізоване) бачення. Таке розуміння завдань портрета добре ілюструють твори львівського періоду діяльності художника: парні сімейні портрети Мацея Ігнація Стаженского та його дружини Марії Стаженскої (з Баворовських, обидва – 1790-ті рр. ЛГМ); або зображення Антонія Францішка Розвадовского (бл. 1794-1798 р. МНВр) чи Юзефа графа Коморовского (1790-ті рр. ЛГМ).
Характерно, що тлом для усіх згаданих портретів художник обирає декорацію пейзажного парку, що для тогочасного польського портрета було неабиякою новацією. У топосі пейзажного парку знайдемо і міркування про Золотий вік людства, і намагання віднайти абсолютні закони гармонії, й ідею втечі від суперечностей світу у саморефлексію. Адже людина Просвітництва не тільки вивчала і пояснювала існуючий світ, а намагалася створити свій – ідеальний, прообразом якого став пейзажний парк. Ці, введені Й. Пічманом, легкі, наповнені світлом і повітрям пейзажні фони за принципом аналогії повинні підкреслювати душевну рівновагу і внутрішню гармонію портретованих. Особливо вміло художник користується колористичними засобами, співставляючи ясні, майже по-акварельному прозорі вохристо-жовтуваті та зеленаво-сині відтінки. Їхні акорди взаємно урівноважуються і творять узгоджені кольорові площини. Герої портретів Й. Пічмана, з їх настроями замріяності, меланхолії – переконливі образи епохи, що згасає, так і не досягнувши бажаного ідеалу. Разом з тим, моделі Пічмана – представники єдиної космополітичної Европи неокласичних еліт, спільноти, створеної на основі рецепції античної культури (як вони її розуміли). Подібні зображення наприкінці XVIII ст. виходять з-під пензля будь-якого з популярних европейських митців, незалежно від походження замовників і художників, місця виконання тощо.
Заробляючи виключно малярством, Й. Пічман педантично розрахував, що на схилі літ надійніше мати постійне місце праці, державну посаду і не перейматися пошуком клієнтів. У 1805 р. він приймає привабливу пропозицію варшавських друзів зайняти місце вчителя рисунку і малярства у новостворюваній Волинській гімназії у Кременці. Невдовзі художник залишає Львів і їде з родиною на Волинь, де він колись починав свою самостійну кар’єру. Щоправда, до виконання настінних розписів у інтер’єрі Успенського собору на початку XIX ст. (у 1807-1810 рр.) настоятель Почаївської лаври вже запросив абсольвента Віденської академії, львівського маляра Луку Долинського. Чим засвідчив орієнтацію на професійний і відповідний духові часу мистецький вишкіл, що його давала Віденська мистецька академія
Працював в єзуїтському колегіумі Чадського. Одною із принципових засад Т. Чацкого при заснуванні гімназії було залучення високопрофесійних викладачів і забезпечення високого рівня освіти. Викладача рисунку і малярства для гімназії Т. Чацкому запропонував Г. Колонтай, рекомендуючи Й. Пічмана як досвідченого і фахового митця. Хоча малярство не було обов’язковим предметом програми і Й. Пічману не доводилося очікувати від його вихованців значних успіхів, уже у 1807 р. його клас відвідувало 152 слухачі. Художні студії проводилися по одній годині тричі на тиждень, на нижчих відділеннях рисунку навчали асистенти Пічмана: Я. Круліковскі, Ф. Сапальскі (у 1805-1809 рр.). Для покращення викладання художніх дисциплін призначалися також бібліотека, колекція картин, нумізматична й археологічна колекції, кабінет графіки, гліптотека тощо. Очевидно, що у методиці викладання Пічман орієнтувався на відому йому систему Віденської академії, де однаково важливими були теоретичні знання і рисувальна практика, з вишколом, насамперед, на класичних взірцях. Основою було рисування з античних гіпсів, але велика увага приділялася також натурним зарисовкам. Є відомості, що для здібних учнів Пічман додатково вів малярську студію у власній майстерні. Сучасники у спогадах стверджували, що Й. Пічман виконував окремі твори спеціально як навчальний матеріал для галереї рисунків, і чимало своїх полотен подарував збірці ліцею. Власне, за час роботи в ліцеї Пічман-педагог перемагав Пічмана-художника: якщо вірити загальному реєстрові творів художника, то із п’ятиста полотен, майже чотириста написані ним до приїзду на Волинь. Відповідно, у Кременці, могло бути створено близько ста шістдесяти олійних і графічних творів. Але творчість художника в цей період позначена низкою змін: інтересом до різних жанрів, більш об’єктивним підходом до зображення людини.
Закономірно, що в перші роки життя у Кременці Пічман неодноразово зображає фундатора закладу Тадея Чацкого. Але найчисельнішу групу зображень кременецького періоду становили «професійні інтелектуали», такі ж, як і він, викладачі ліцею. Серед найбільш історично- й мистецьки- цікавих: портрет професора класичної літератури Евзебія Словацького (батька Ю. Словацького, МНВ) і парний портрет його дружини Саломеї Словацької (МНВ); такі ж парні портрети директора Ліцею, професора математики Йозефа Чеха і його дружини Аполонії (пастель, Музей ЯУ), професора Йозефа Ярошевича (пастель, ЛГМ), портрет Юліана Урсина Нємцевіча (1816 р., місцезнаходження невідоме, раніше – приватна збірка у Кременці). Інтерес до інших жанрів у творчості Пічмана визначався академічною «системою вартостей». На першому місці (окрім портрета) – високі мітологічні теми («Ахіл над тілом Патрокла»; «Фетида приносить зброю Ахілу») дидактичного характеру, призначені для виховання моральних якостей ліцеїстів. У тому ж руслі – картина на теми епосу Д. Макферсона про Осіана (популярний сюжет европейських романтиків, що свідчить про добру обізнаність Пічмана з актуальним мистецьким процесом).