З Української старовини. Д.І. Яворницький. Альбом. Київ. 1900. Санкт-Петербург.

Кінець XVI - середина XVII століття в історії України - це період роз палу боротьби православ'я з католицизмом, час боротьби низів українського населення, козаків, міщан та простолюду, з польським панством, яке не визнавало за не католиком і не шляхтичем прав людини і громадянина. Почалася ця боротьба в місті Бресті 1596 року, після введення на Україні так званої церковної унії, вигаданої єзуїтами, щоб знеособити православний український народ, а затим навернути до католицизму і злити його з польсько-литовським населенням. Маючи на меті об'єднати держави, поширювачі церковної унії, втім, не лише не домоглися цього, а навпаки, саме відтоді розділили все населення Речі Посполитої на два завжди ворожі табори - уніатів з одного боку та не уніатів, або інакше „дизунітів" чи „схизматів", з другого і утворили споконвічну прірву між православним та католицьким населенням польсько-литовського королівства. При підтримці короля Сигізмунда III, затятого фанатика католицизму, єзуїти почали страшне переслідування православ'я, що поширювалось з вели кою швидкістю і виразилося у жахливих формах насильства над право славними.

На превелике горе України, назустріч єзуїтам пішов вищий дворянський стан, який забув свою православну віру та свою предківську мову і, спокушений безмежною владою польського панства, невдовзі виступив

ворогом усього православно-украінського населення краю. Ще не збігло й 30 років з часу введення на Україні унії, як українське дворянство, за словами самовидця, до того ж чужоземця, француза-католика Боплана, почало навіть соромитися сповідувати іншу віру, крім католицької, хоч наймогутніші представники цього дворянства вели свій рід від руських православних дворян. 1 справді, з документальних свідчень, що дійшли до нашого часу, достеменно відомо, що такі достойники, як Вишневецькі, Мосальсьм, Острозькі, Ружинські, Чарторийські, Корецькі, Сангушки, Служки, Тишкевичі та багато інших, усього близько 140 прізвищ, споконвіку русичі та православні, невдовзі після Брестської унії прийняли католицтво і перейшли до стану поляків, потягши за собою численну двірню.

Винятки з цього загального явища були вельми нечисленні, і особи дворянського походження, які виступали як захисники православ'я, були дуже відомі в українському та польському таборах. Такими, наприклад, у першій половині XVII століття були Воронич, Лаврентій Древинський, Василь Літинський, Йоахим Єрлич, Адам Кисіль та деякі інші. З-поміж цих осіб Адам Кисіль брав найактивнішу участь у подіях до Богдана Хмельницького та за його часу.

Адам Григорович Кисіль народився в Брусилові поблизу Чернігова, вірою і походженням належав до дворянсько-православного роду. Почав ши свою службу з підкоморія, Кисіль був затим чернігівським генералним суддею, носівським старостою, брацлавським воєводою і, нарешті, воєводою київським та сенатором і не зрадив свою віру до самої смерті, що настала близько 1653 року.

Втім, не можна сказати, щоб Кисіль, за походженням русич і право славний, водночас духом і поглядами був цілком українцем: він був рад ше поляком. Тому-то, вважаючи себе справжнім українцем. Кисіль не визнавався українцями. „Я кість від костей ваших", - доводив він гетьманові Хмельницькому. „Кості у тебе наші, та тільки вони обросли лядським м'ясом". Саме тому ми дуже часто бачимо Адама Кисіля у двозначній ролі. водночас він виступає і як захисник православ'я чи уболівальник козаків і тут-таки як політичний агент від Польщі, який радить козакам підкоритися полякам і свято триматися Речі Посполитої, котру за широчінь політичної свободи вважав ідеалом держави на землі. Діючи, так би мовити, на два боки, Адам Кисіль через це не міг, ясна річ, заслужити симпатії ні з одного, ні з другого боку і, накликаючи на себе ворожість козаків, які не раз грабували і руйнували його маєтки, змушений був водно час вислуховувати жорсткі докори поляків, які відверто, на загальнодержавному сеймі, називали його „схизматом" і заявляли, що від „схизмата" до „здрайця", тобто зрадника, лише один крок. Та все-таки у найскладніших і найделікатніших обставинах, коли полякам доводилося особливо скрутно від козаків, польський уряд посилав для переговорів з ними Адама Кисіля як найзручнішого посередника для обох сторін.

Опустивши упереджені погляди сучасників на Адама Кисіля, мусимо зауважити, що він не був зрадником ні для козаків, ні для поляків, і коли у його діях помітно часто дворушність і навіть суперечливість, то вони випливали не з дворушності і користолюбства Кисіля, а з фальші самого його становища, з одного боку як людини українського походження та православної віри, а з другого - як апологета польсько-шляхетських понять та поглядів. Він не виступав проти козаків як стану, він цілком поділяв їх вимоги повноправності і цілком визнавав за ними право на існування, але, ставлячи інтереси держави над інтересами стану, він

тим самим ставав ворогом козаків тоді, коли останні, не вважаючи уряду Речі Посполитої досконалим, зовсім заперечували його і піднімали проти нього зброю.

Приставши до такої думки про особу Адама Кисіля, ми збагнемо, що ця людина вельми часто переживала у своїй душі справді трагічні моменти, саме в тих випадках, коли віра і кров вели його до українців, а політичні ідеали та дворянські погляди - до поляків.

На історичному тер єні України Адам Кисіль з'явився за 15 років до появи славетного гетьмана Богдана Хмельницького, він виступив як ' захисник православ'я ще 1632 року, після смерті короля Сигізмунда III, на так званому конвокаційному сеймі. На такому сеймі, як звичайно, ро бився загальний огляд правління померлого короля і як підсумок висувалася для виконання майбутньому королю вимога бажаних поліпшень. Цим користувалися всі, хто вважав себе скривдженим і незадоволеним, насамперед це були корінні поляки, а разом з ними, ясна річ, і українці.

Терплячи жорстокі переслідування з боку католицького духівництва, козаки України, скориставшись наступним сеймом, послали через обраних депутатів до польської столиці листа на ім'я першого католицького архієпископа, в якому просили припинити утиски, що їх чинили за колиш нього правителя уніати козакам всьому поспільству. „Вони відняли у православних монастирі, знищили святі церкви, усунули від міських посад доброчинних міщан і засмутили міський люд: діти залишаються нехрещеними, дорослі живуть без шлюбного обряду, багато хто йде з життя, не одержавши перед смертю причастя. Тому уклінно й покірно просимо вас, превелебний во Христі батько і миролюбивий пан, хай ця нововигадана ушя з усім безладдям, що виникає з неї, буде знищена негайно, до корона ції майбутнього господаря".

Але таке прохання козаків здалося зухвальством радним панам, і козацьких депутатів змусили залишити Варшаву ні з чим, крім коротенького, з дуже невизначеною відповіддю, листа до всього козацького війська. Втім, коли за конвокащйним сеймом відкрили сейм елекційний, тобто виборчий, дехто з православного дворянства зажадав, незалежно від прохання козаків, свободи сповідування православної віри в країні і навіть погрожував, якщо цього не буде, відмовитися від обговорення будь-яких справ, поки не вирішиться питання про руську віру. Одним з таких відваж них захисників православ'я був Адам Кисіль. У зв'язку з тією заявою вирішено було зібрати комісію я католиків і не католиків і доручити їй ви робити правила для свободи віри не католиків. Проте розважливі люди повстали і проти цього заходу: він видався їм достоту зайвим, позаяк ' православна віра, як найдавніша в країні, мала право на своє існування без будь-яких правил, вироблених на сеймі. „Наше діло, - говорив Ки сіль, - не богословське, а політичне; йдеться не про віру, а про міру, тобто рівноправність".

Така мужність, виявлена поборниками православ'я і підтримана згодом молодим королем Владиславом IV, якому була чужа католицька нетерпимість, зробила те що православну віру відкрито визнав польський сейм 1632 року за цілком законну віру, що має всі права на існування у Речі Посполитій. У цьому заслуга Адама Кисіля і перед сучасниками, і перед нащадками безперечна, та й у подальшому, роздаючи своє рухоме і нерухоме майно церквам та монастирям, Кисіль здобув собі невмируще ім'я оборонця православ'я.

Іншу славу мав у сучасників Адам Кисіль як посередник між поляками та козаками. З'явившись перед козацькими депутатами, Кисіль передусім висловив відданість свою українцям та православній вірі, після чого запевнив усіх, що бажану винагороду обов'язково буде їм сплачено, але просив депутатів зачекати до певного часу. Проте минув не один строк, а три, і жодного золотого козакам, як і раніше, не було вислано. Тоді козаки, остаточно втративши терпіння, почали обурено погрожувати. Кисіль для відвернення бунту вдався, як він зізнався в листі до коронного гетьмана Конецпольського, до трьох найвірніших способів: „З козаками можна вдатися до трьох способів: вони поважають духівників грецької ре лігії і люблять богослужіння, хоч самі більше скидаються на татар, ніж на християн; по-друге, на них діє страх королівського імені, а по-третє, вони люблять взяти там, де можна дістати. Згідно з цим я вжив усі три способи". І справді, для заспокоєння козацької сили Кисіль діяв на неї і ім'ям київського митрополита, і ім'ям короля, який начебто писав до гетьмана листа з погрозою козакам та обіцянкою сплатити їм винагороду (чого насправді не було), і, нарешті, авторитетом їхніх старшин, котрим посилав дарунки та обіцяв усілякі нагороди.

Проте якими б дійовими не були, на думку Кисіля, всі ці три способи, козаки, однак, не одержуючи від польського уряду належної платні, а також нарікаючи на коронного гетьмана за розташування по козацьких селищах польського війська та захоплення поляками козацького міста Корсуня, підняли справжній бунт. Тоді для упокорення їх польський уряд вирішив відправити до них як комісара того ж таки Адама Кисіля, додавши до нього Станіслава Потоцького та скарбового писаря з королівською платнею.

На зібраній з цього приводу раді козаки підняли ґвалт і зажадали від комісарів, аби війську було повернуто місто Корсунь, де воно здавна три мало свої гармати, і щоб за ними залишили тих декілька гармат, що їх козаки перед цим захопили в Києві. Комісарам стало ясно, що козаки бунтували як від того, що не одержували платні, так і від того, що не бажали терпіти застосованих щодо них урядових заходів. Бачачи велике збудження серед козаків, комісари на те не відважилися відповісти їм відмовою, а відповідали таким чином, що з тим проханням вони мусять звернутися до самого короля, а поки прийде від нього відповідь, вони зараз же повинні заприсягтися дотримувати угоди, укладеної в Курукові, і обіцяти повну покору урядові Речі Посполитої. Після тривалих заворушень козаки нарешті змирилися й заприсяглися, а польські комісари вирішили, що мі сію свою вони виконали уповні.

Повернувшись з посольства, Адам Кисіль написав коронному гетьманові Станіславу Конєцпольському про наслідки переговорів з козаками і знову висловив свої погляди на те, як можна зробити козаків слухняними - роз'єднати їх між собою і за допомогою подарунків тримати на своєму боці старшин.

Наскільки дійовими були такі заходи, бачимо з того, що услід за від'їздом комісарів до Польщі на Україні на початку жовтня того ж таки 1637 року знову зчинилося заворушення проти уряду Речі Посполитої, і за козацькі права виступило двоє ватажків, Карпо Павлюк та Карпо Скидан. Тоді навіть у маєтку Адама Кисіля згуртувалася ватага бунтівників, від яких сам володар мусив тікати з власних володінь. Коли ж опісля проти Павлюка та Скидана виступило польське військо під орудою Миколи Потоцького, то серед польських воєвод був і Адам Кисіль, чернігівський підкоморій та воєвода носівський. Спостерігаючи, як козаки виступили

на бій проти поляків під селом Кумейки, Адам Кисіль сумно зауважив:

„Славні люди, як сміливо, як бадьоро вони йдуть на смерть! Навіщо йдуть вони на свого володаря-короля та Річ Посполиту, а не на ворогів Христово го хреста!" Після бою під Кумейками і через те, що назрівав новий бій під Боровицею, Адам Кисіль умовляв козаків припинити бунт і видаїи приз відців, ручаючись іменем короля простити всіх винуватців. Та козаки не вірили полякам, не вірили вони й Адаму Кисілю і знову виступили на бій і були розбиті поляками під містечком Боровицею, і тоді до них знову по слано комісара, Адама Кисіля. Виступаючи на козацькій раді. Кисіль та інший товариш, Станіслав Потоцький, докоряли козакам, що вони вчини ли нечуваний зроду-віку злочин: не тільки підняли руку на військо свого володаря, а й навіть хотіли залучити до свого повстання татар, і тому за таку зраду підписали присуд власною кров'ю; вони втратили обраного ними „старшого" Скирського, замість якого їм призначався Ілляш Караімович, якому вони повинні будуть коритися без суперечок; крім того, у них відбиралися всі гармати, всі військові знаки та клейноди, всі права та вольності на обрання старшини та самоуправління; замість виборних полковників відтоді козаки будуть мати полковників, призначених самим урядом; також діти козаків як діти зрадників позбавляються права бути записаними в козацькі полки і, нарешті, на довершення всього, козаки знов мусять заприсягайся на вірність королю та Речі Посполитій.

Такими були ті умови, що їх продиктував Адам Кисіль козакам під Боровицею.

Та все ж, коли після упокорення козаків головні їхні ватажки, Карпо Павлюк, Василь Томиленко та Іван Злий, були спроваджені до Варшави для страти, за них палко заступився той самий Адам Кисіль: „Вони здали ся добровільно: я поручився, що Річ Посполита дарує їм життя; інакше вони б захищалися до останнього. Якщо тепер, незважаючи на мою поруку, їх покарають, то це підірве віру в слово не тільки поручителя, а й довір ника, тобто Речі Посполитої". Проте, незважаючи на слова Кисіля, Павлюка, Томиленка та Злого було страчено.

Отаку-то роль відігравав Адам Кисіль між поляками та козаками до повстання гетьмана Богдана Хмельницького. Саме таку роль він повинен був відігравати й під час польсько-козацьких війн за Хмельницького.

Насамперед, коли Хмельницький виступив на терені історії, брацлавський воєвода Адам Кисіль, як і багато хто з-поміж справжніх польських панів, не надав цьому надто великої ваги і вважав, що вся пригода обійдеться без бою. Як би там не було. Кисіль разом з канцлером Оссолінсь ким та іншими радив коронному гетьманові Потоцькому, який зобов'язав ся приборкати Хмельницького нещадними каральними заходами, застосувати до бунтівника милість та переконання. Разом з іншими польськими панами Адам Кисіль вважав, що підняте Хмельницьким повстання легко придушити, - варто лишень захопити в руки самого винуватця повстання. Для цього брацлавський воєвода затіяв листування з московськи ми прикордонними воєводами й попросив у них, на підставі існуючої угоди між Росією та Польщею, спіймати „свавільного черкешенина" і спровадити його в Польщу. Московські воєводи відповідали Кисілю цілко витою готовністю служити Польщі. Але, завдяки пильності самого Хмельницького, відповіді воєвод не тільки не дійшли до Кисіля, а й потрапили до рук „черкешенина", і якраз тоді, коли гетьман уже здобув дві блискучі перемоги над поляками, під Жовтими Водами та під Корсунем, і коли він відправив від себе депутатів до Варшави у зв'язку з виборами нового коро

ля. Тоді Адам Кисіль попередив Хмельницького і надіслав до нього листа, де вказував на себе як на людину, яка має право на довір'я до себе і зичить Хмельницькому самого добра, тільки добра, і саме тому він просить його негайно відіслати від себе татар, припинити кровопролиття і прислати до Варшави депутатів для замирення з Річчю Посполитою: немає кращої держави, як Польща, бо „тільки вона одна у всьому світі насолод жується свободою".

Незважаючи на те, що військо козацьке й слухати не хотіло про замирення з поляками, Хмельницький все-таки написав відповідь Кисилю і просив приїхати на Україну для мирних переговорів.

Одержавши листа від Хмельницького, радні пани постановили послати до нього Адама Кисіля як комісара і тут же вирішили тримати рішення у суворій таємниці, зібрати нове військо і кинути його проти Хмельницького.

Проте Кисілю цього разу не судилося самому мати розмову з Хмельницьким. Перш ніж вирушити до гетьмана. Кисіль направив до нього під Білу Церкву своїх гінців з вимогами сейму віддати взяту в поляків козака ми під час бою зброю та про віддалення від себе татар, а про козацькі вольності та права він умисно промовчав. До того ж той самий Кисіль водночас надіслав від себе листа в Москву про те, що Хмельницький, зчинивши бунт проти Речі Посполитої і покликавши собі на допомогу татар, прагне тільки крові християн, а його козаки думають тільки про здобич та грабунки, через що Хмельницького слід вважати водночас кревним ворогом Польщі та Москви.

Лише після того Адам Кисіль зібрався в дорогу, та поки він дістався до місця своєї поїздки, Хмельницький дізнався про плани поляків, що збирали проти нього велике військо, і виявив цілковиту байдужість до Адама Кисіля як депутата. Тоді Кисіль, у свою чергу дізнавшись про те, що плани поляків уже стали відомі вождеві козаків, повернув назад.

Перед битвою під Пилявою, що відбулася якраз теля цього, воєвода Адам Кисіль пережив одну з найтрапчніших хвилин свого життя, коли йому, як православному, доводилося виступати проти православних і водночас, як польському магнатові, вислуховувати звинувачення у зраді від польських магнатів. „За мої послуги, за мої старання мені платять образами й невдячністю. Спитайте товаришів моїх, комісарів, які образи терпіли ми від козаків, як саме життя наше було у небезпеці від несамовитого бидла, знавіснілого від волі! 1 ось, нарешті, довелося нам терпіти прикрості й образи від своїх братів".

Знявши з себе будь-які підозри у зраді полякам і розвиваючи свою думку далі, Адам Кисіль при цьому висловив погляд на свою роль з такою визначеністю, як ніде ні раніше, га теля того, і саме цьому поглядові він залишився вірним до кінця днів своїх. „Я обраний вершителем миру, творцем згоди, а не вісником війни; що я не робив, що я не терпів, аби досягти бажаного супокою, дати вітчизні благополуччя? Життя моє було у небезпеці, маєтки мої поруйновані; лайки, невимовні образи для мене гірші за смерть; і ось теля всього я тримаю листа у тій руш, якою мав принести вам оливкову гілку! Я польський дворянин і сенатор... Я нічого не маю спільного з бунтівниками: там немає дворян. Сповідую православну віру, я завжди готовий боронити її, та перший бажав би, щоб гідра за колоту впала під геркулесовою рукою... Але ви питаєте, що робити⁹ Боротися, але не битися, - відповідав я, - неквапливістю, затягуванням часу ми можемо досягти неминучої перемоги і міцного миру... Виявимо до бунтівників милість, дамо їм час опам'ятатися. і вони зажадають повернутися до давніх обов'язків покірності".

Свою миротворчу роль між козаками та поляками Кисіль грав і в наступні польсько-козацькі війни часів Богдана Хмельницького, але мирні наміри його ніколи не досягали мети; Адам Кисіль не розумів причин козацького руху, а Богдан Хмельницький не розумів ідеалів польських урядовців, для яких не було „вільнішої країни, як Річ Посполита". Прикро розчарований у своїй політично-миротворчій місії, Адам Кисіль зійшов у могилу, принаймні з ясним усвідомленням того. що він був достоту православним сином православної церкви, для якої він не шкодував ні своїх сил, ні своїх статків.