ВІТОВТ (1382—1430).

Політична діяльність Вітовта розпочалася після втечі з в'язниці у 1382 році. Він був талановитий політик, і вся діяльність його була спрямована, на скасування Кревської угоди.
Після втечі з в'язниці Вітовт підбурив Тевтонський Орден на похід проти Ягайла, але, на прохання Ягайла, замирився з ним. Ягайло обіцяв йому повернути землі Кейстута, але не виконав своєї обіцянки. До особистої образи приєдналося обурення, викликане призначенням поляка-намісника. Вітовт знову звернувся до тевтонів — і знов Яґайло замирився з ним у 1392 році. Вітовт став господарем Великого Князівства спочатку, як заступник Ягайла, а далі за ним визнав польський уряд титул Великого князя. Авторитет Вітовта зростав. Коли Ядвіга звернулася з вимогою данини з Великого князівства, яку нібито Ягайло подарував їй на віно, Вітовт оголосив її листа старійіішнам, і всі вони рішуче відмовили: «Ніколи нікому Велике князівство не платило данини!» Він знову нав'язав стосунки з німцями, і на таємній нараді на остр. Са-.ліні року 1398 князі й бояри литовські та руські проголосили його королем Литовським і Руським. Кревська угода була скасована. - Дальшим кроком було проголошення незалежности Великого князівства. Вітовт підготовив прихильність литовців і Москви, одруживши свою дочку Софію з великим князем Василісм 1. На черзі стояло коронування Вітовта. Великою помилкою його було втручання в татарські справи: під час боротьби ханів Золотої Орди він вирішив підтримати Тохтамиша проти Едигея. Перемога була на боці Едигея. Над Ворсклою 1399 року татари розгромили Вітовтове військо: забито було десятки князів, поліг цвіт литовсько- руського лицарства. Про коронацію не могло бути й мови.
Однак, ця поразка над Ворсклою не припинила успіхів Вітовта йа сході, і дипломатичним шляхом він досягнув того, чого не міг добитися збройною силою. Не зважаючи на страшний розгром, Вітовт не перестав втручатися в справи Золотої Орди: брав участь у зміні ханів, висував своїх кандидатів. Розпад Золотої Орди і заснування Кримського ханства спочатку створили дуже сприятливі для Литовсько-Руської держави обставини. Вітовт підтримав основоположника його Хаджі-ґірея, татари зреклися на користь Великого Князівства «історичних прав» на руські землі і видали на те Вітовтові грамоту. Про це збереглася грамота сина Хаджі-ґірея, Менґлі-ґірея, але, можливо, що в її основі лежала грамота ще Тох- тамиша.
Це розв'язало Вітовтові руки, і він почав будувати фортеці в степу, Каравул над середнім Дністром, Білгород і Чорногород над долішнім Дніпром, Хаджібей, де пізніше побудовано Одесу. Фортеці будовано великими людськими силами — по 10-12 тисяч селян з 400 підводами там працювало. Біля фортець оселював Вітовт бояр з обов'язком нести військову службу, татар та й інших людей. Під охороною фортець постали села. Хаджібей став великим портом, звідки вивозили збіжжя до Візантії. Таким чином, за Вітовта Правобережна Україна знов заволоділа Чорномор'ям.
Вітовт, продовжуючи політику Данила та його наступників, закликав німецьких колоністів і надавав їм Маґдебурзьке право. Міста Великого Князівства Литовського розцвітали.
Незабаром після поразки над Ворсклою Яґайло запропонував Вітовтові компроміс. У 1399 році померла Ядвіга. Яґайло почував себе непевним, бо з ії смертю боявся, що перестане бути королем Польщі, і приїхав до Литви. Року 1401 у Вільні відбувся з'їзд визначних литовських панів, але з земель, безпосередньо належних Вітовтові; князі-володарі участи в з'їзді не взяли. На нараді укладено дві грамоти: в одній підписаній Вітовтом він обіцяв вірність Ягайлові та Короні Польській і зазначав, що після його смерти великокняжа влада та землі повертаються Яґайлові. В другій грамоті «прелати, барони, шляхтичі й зем'яни» ручилися, що всі землі після смерти Вітовта повернуться Ягайлові та Короні, та що вони шукатимуть ін- шого володаря, але застерігали, що, в разі бездітности ЯТайла, після його смерти польські пани не можуть обрати короля без відома Вітовта.
Таким чином, цей компроміс, що його польські сучасники вважали за тріюмф, по суті ним не був, — він підкреслював, що вся Кревська унія обмежувалася особою ЯГайла. Наступників його не згадується. До смерти Вітовта забезпечувалось автономію Литовського князівства, і це підтинало в корені питання інкорпорації. Навпаки: Віденська угода підкреслювала, що «господарем великого князівства Литовського» е і залишається до смерти Вітовт, а стани князівства обіцяють послушність Яґайлові тільки після смерти Вітовта. Про нащадків його нема мови. Важливо те, що Вітовт вважав себе за «великого князя» не з ласки Ягайла, а на підставі обрання народом, очевидно, маючи на увазі нараду на остр. Саліні. Польська дипломатія даремно вживала заходів, щоб перекрутити угоду 1401 року, нібито Вітовт с лише намісник Ягайла, Він збивав ці перекручування, покликаючись на оце обрання.
Велике значення в історії Великого Князівства Литовського мала так звана «велика війна» року 1410, — похід спільних сил Польщі та Литви проти Тевтонського Ордену. Кульмінаційним моментом її була битва під ґрюнвальдом, в якій перше місце належало Вітовтові. Але коли Яґайло почав добивати вже розгромлених німців, Вітовт відступив і тим не дав цілком їх винищити. Наслідком цього було те, що Велике Князівство Литовське знову зайняло супроти Польщі незалежне становище. Орден зробив Польщі дрібні поступки, а Литві повернув Жмудь. Польща відступила Литві Поділля.
Року 1413 в Городлі над Бугом відбувся з'їзд Яґайла, Вітовта та польських і литовських магнатів. Наслідки переговорів між ними оформлено в грамотах. У грамоті-привілеї, підписаній Ягайлом, як королем Польським та зверхнім князем Литовським, і Вітовтом, як великим князем Литовським, впадає в очі, що, не зважаючи на точну термінологію — «інкорпорації переходять у власність» і т. д., насправді жадної інкорпорації нема. Велике Князівство Литовське залишається політичним тілом по смерті Вітовта. Воно обирає Великого князя в порозумінні з королем та магнатами. Король залишається зверхником-сюзереном Литви. Тому стани Великого Князівства беруть участь в обрані короля. Навіть нема персональної унії, а є лише зверхник-сюзерен, польський король. Проте, визнаючи Велике Князівство, як політичне тіло, Городельська унія вносила в його структуру розлам на релігійному фунті: вона забезпечувала права, рівні з правами польських паші, тільки литовським панам-католикам.
Вітовт, васаль короля, грав видатну ролю в політиці. Престиж його підносився в очах Европи щораз вище. «Велика війна» з Тевтонським Орденом не припинила його стосунків з ним. Поруч з цісарем Сігізмундом, Вітовт виступає як посередник між Польщею і Орденом. Зі свого боку Сігізмунд уживав заходів, щоб розсварити Вітовта з Ягайлом. Ще 'під час війни з Орденом цісар пропонував Вітовтові королівську корону, але Вітовт відмовився. 1429 року, на пишному з'їзді в Луцьку, в присутності Ягайла та литовських панів, СіГузмунд запропонував Вітовтові корону. Вітовт льояльно спрямував його до Ягайла, який, заскочений несподіванкою, дав свою згоду. Але під тиском польських панів незабаром зрікся своєї згоди в листі до Сігізмунда, мотивуючи це залежністю Великого Князівства від Польщі.
Після цього листа Вітойт вирішив коронуватися всупереч бажанню Ягайла. Справа загострювалася, хвилювала Европу, ображені магнати обох держав ставили питання про війну Литви з Польщею. Щоб загасити справу, Ягайло запропонував Вітовтові зректися престола, з тим, щоб польська корона перейшла до Вітовта, але він і литовські магнати стояли твердо на окремішності держав, і Вітовт відмовився від польської корони.
Нарешті, на 8 вересня 1430 року у Вільні призначено коронування Вітовта. З'їхалися почесні гості; Яґайло, великий князь Московський Василь 1 з іншими московськими князями, царгородські й татарські посли. Але польські пани перехопили в дорозі корону, і коронування було відкладене, а 27 жовтня 1430 року Вітовт нагло помер.
Цей кольоритний епізод цікавий тим, що, з одного боку, малює державну свідомість Вітовта та литовських магнатів, а з другого — свідчить про ставлення цісаря і взагалі Европи до Великого Князівства. В цісарській канцелярії зберігся коронаційний акт, в якому Литву проголошувалося на вічні часи королівством, що його королі ніколи не будуть нічиїми васалями.
Значення Вітовта в історії Великого Князівства Литовського величезне. Серед воєн і боротьби за владу він перевів Ґрунтовну реформу державного устрою. Під час замирення з Ягайлом у 1390-их роках вони перевели спільно Ґрунтовні реформи: значніші князі повтрачали свої князівства і в ліпших випадках дістали менші. По- чалося з найбільшого — з Волині — де після смерти Любарта князював його син Федір. Року 1386 Ягайло вивів з-під його влади наймогутнішого князя Острозького і настановив безпосереднім васалем короля. Далі — Луцьку волость він передав Вітовтові, а Федорові залишив саму Володимирську. Волзька земля вважалися польською провінцією від часу окупації Галичини в 1387 рці, також і Холмська. М. Грушевський питав, котрому з обох володарів належав проект цієї перебудови? За всіма ознаками Вітовтові.
Друге замирення Ягайла з Вітовтом — у 1392 році — позначилося конфіскатою земель у Скіргайла, що був заступником ЯГайла: Вітовт дістав його волость — Полоцьку. Відібрано Київ у Володимира р. 1392; Вітебськ, після смерти матері в 1392 році, Ягайло дав полякові-намісникові. Тоді Свидригайло, рідний його брат, забив намісника і силою захопив Вітебськ. Вітовт узяв його в полон і в кайданах відпровадив до Кракова. У Білій Русі не залишилося видатних князів. 1393-1394 рр. забрано Сіверщину в Корибутовичів і передано Любартовичеві, але він не побажав 'князювати в Сіверщині і втік. Року 1394 Вітовт забрав у нього Житомир і Овруч. Володимир приїхав до Вітовта «з покорою», але той його не прийняв і волостей не повернув. Того ж року забрано Звенигород, Черкаси та Поділля. Поділля переходило з рук до рук після загарбання його у Корибутовичів: володів ним намісник польський Спитко, потім Свидригайло, погім — знову польський намісник. Свидригайло осів нарешті на Сіверщині, де зібрав невдоволених князів і втік з ними до Москви. Лише 1420 року замирився він з Вітовтом і знову дістав Сіверщину.
З цього стислого переліку змін, проведених у Великому Князівстві Вітовтом, видно, що протягом кількох років він перебудував його із об'єднання окремих князівств з широкою автономією на державу з міцною централізованою владою. Знищено місцевих авторитетних князів; декого переведено на інші місця, де не було старих традицій; дехто з них перейшов до сусідів: Москви — Свидригайло, сіверські князі, до Угорщини — Федір Коріятович. Року 1393, позбавлений Вітовтом Новгородка та Поділля, він звернувся по допомогу до Угорщини, але ця допомога була замала. Проте, він дістав у свою державу Мукачівське князівство і в Мукачеві збудував замок та манастир. Крім того дістав Землин та Мармарош. За Карпати — на Закарпаття, на Загір'я стала тікати українська людність від постійних міжусобиць, залюднювалися Марма-рош, Бережанщина, Ужанщина та інпн землі. На князівствах залишилися тільки дрібні князі, «послуішгі» Вітовтові, як зазначав літопис. Вони поклали початок князівським та магнатським родам Чарторийських, Четвертинських, Заславсь-ких, Вишневецьких, Заборовських, Сангушків та інших, які, втративши державні права, задовольнялися становищем знатних землеволодільців.
Творячи могутню державу з централізованою владою, Вітовт не зміг довести справи до кінця. Він увесь час виявляв вагання супроти Ордену, Ягайла, навіть у справі коронування й відокремлення князівства від Польщі. Не розумів він тієї великої сили, яку мав у носіях української культури та традицій, в православній вірі. Можливо, в цьому відбилася спадщина його батька Кейстута — провідника старолитовської частини князівства. Це хитання виявилося в Городельській унії, яка зберегла ідею литовської автономії, але загнала клин у Литовсько-Руську державу, бо внесла упривілейованість католиків супроти православних. Наслідки виявилися в повстаннях православних проти Вітовта ще за його життя — і ще більше за його наступників.
Вітовт успадкував питання Православної Церкви в Литовсько-Руському князівстві. Перенесення митрополичої катедри з Києва до Москви, при чому залишився титул «Київського митрополита», викликало великі ускладнення в житті православних на Русі, яка опинилася ігід литовською владою. Ще за ґедиміна зроблено спробу заснувати митрополію у Новогродку. Збереглася точна дата: 1329 року митрополит Теофіл брав участь у патріяршому соборі в Царго-роді, а 1330 р. митрополит Московський (Київський), грек Теогност приїздив на Волинь за спадщиною по митрополитові Теофілові. В «каталозі архиерейських катедр» зазначено, що цю катедру скасовано «через близькість її до Руси, так що руський митрополит легко може нею правити». Після того, 1347 року, скасовано Галицьку митрополію, внаслідок клопотань того ж митрополита Тео-гноста та великого князя Московського Семена Гордого, ґедиміно-вого зятя. Офіційним мотивом ліквідації митрополії, що існувала коло 50 років, було: «завжди на Русі був один митрополит». Де він перебуватиме — патріярхові було байдуже. Так Москва руками митрополита-грека зліквідувала дві митрополичі катедри. Питання підлеглости українців Московському митрополитові ще більше загострилось, коли наступником митрополита Теогноста став Олексій, син чернігівського боярина, що перейшов до Москви, хри-щеник великого князя Івана Калити, близький до всієї великокняжої родини, регент великого князя Дмитра за його дитинства. Олексій був речником політики Москви. Основи його політики були: мир зі Сходом, татарами, боротьба з Заходом — Литвою. Він заступив Теогноста 1353 року. Ольгерд добре розумів суть цієї .заміни грека московським патріотом і старався, щоб на патріярха висвячено його родича, Романа, який у Царгороді зустрівся з Олексієм. Обидва привезли цінні дари, і після різних перипетій патріярх іменував у 1353 році Олексія митрополитом «Київським і всея Руси», а в 1354 році Романа — митрополитом Литви з єпархіями — Полоцькою, Ту-ровською і катедрою в Новгородку. А 1356 року додано до того єпископію «Малої Росії», себто Галичини. Границь двох митрополій не зазначено. Роман, еселившисяв Києві, де з 1353 по 1354 р. був інший митрополит — Теодорит, висвячений болгарським патріярхом, опанував Чернігівщину, приїздив до Твері, яка стояла в опозиції до Москви, а Олексій приїздив до володінь Ольгерда. Коли Олексій позабирав там багато сосудів та іншої церковної утварі, Ольґерд наказав заарештувати його з усім почетом — і він ледве втік. Після смерти Романа в 1361 році, патріярх не настановляв нікого на його місце, і Олексій став єдиним митрополитом.
Року 1370 Казімір, на жадання православних галицьких князів і бояр, вислав до Царгороду єпископа Антонія з проханням поставити його митрополитом, «аби не пропав закон русинів». На випадок відмови патріярха, Казімір попереджав, що тоді «прийдеться христити русинів на латинську віру». Ця загроза вплинула, і патріарх поставив Антонія митрополитом, а після його смерти р. 1391 (чи 1392), на вимогу Ягайла, поставив митрополитом Івана, єпископа Луцького (1392-1415). Створення Галицької митрополії підривало заборону патріярха мати для Руси дві митрополії і давало підставу Ольїердові домагатися висвячення окремого митрополита.
Тим часом відносини з Митрополитом Олексієм дедалі загострювались. Олексій за союз з Литвою відлучив князів Тверського та Смоленського від Церкви, брав участь в підступному захопленні Михайла, князя Тверського, використовував неполадки в родині Нижегородського князя. Ольґерд мав підстави закидати митрополитові сторонність, заанґажованість у московській політиці. Дійсно, то був єпископ-політик, про церковну діяльиість якого найменше відомо. Патріярхові надсилалося скарги на Олексія, і він був примушений призначити слідство, яке доручив архімандритові Кипрі-яаові Цамблакові, болгаринові, що в 1373 р. приїхав до Литви, в 1375 р. — на бажання Ольгерда — був висвячений нй митрополита Литовського, а в 1389 р. дістав московську катедрУ. Повторилося те, що бувало раніше: осідком Кипріяна стала Москва, а не Київ
Після смерти Кипріяна в 1406 р. Вітовт просив патріярха висвятити окремого митрополита Київського, але патріярх відмовився і висвятив у 1408 році грека Фотія, як єдиного митрополита. Прими-ривіпися з тим, Вітовт зажадав від Фотія, щоб він жив у Києві. Пробувши недовго в Києві, Фотій переїхав до Москви, забравши й собою багато цінних речей.
Спираючись на православне духовенство, Вітовт вирішив за всяку ціну здобути окремого митрополита. У листі, в якому пояснювалось становище Православної Церкви, Вітовт писав, що московські митрополити лише час від часу приїздили до Києва та Литви, церкви не строїли,... але, побираючи церковні прибутки, виносили ці гроші деінде; позабирали й повиносили церковні речі й святощі: страсті Христові, скіпетр і сандалії Богородиці, святі образи, ковані золотом, та інші дорогоцінні речі, всю церковну красу Київської митрополії, що постаралися й подавали давні князі на честь і пам'ять, не кажучи про золото, срібло й убори церковні — хто може порахувати, скільки вони повиносили?
З своїм листом та грамотою литовських єпископів Вітовт вирядив до патріярха свого кандидата на митрополита, колишнього ігумена Дечанського манастиря, Григорія Цамблака, небожа митрополита Кипріяна. Однак, саме тоді приїхали до патріярха посли від фотія і так скомпромітували Григорія, що патріярх позбавив його ієрархічної гідности й піддав анатомі. Вітовт з єпископами знову звернувся до патріярха з проханням висвятити митрополита, обраного патріярхом. Відповіді не одержано. Тоді, 15 листопада 1415 року, скликав Вітовт у Новгородку собор єпископів, в якому взяли участь: Полоцький, Чернігівський, Луцький, Володимирський, Смоленський і Туровський єпископи з Литви; Перемиський та Холмський — з Галичини; священики та багато бояр. Собор висвятив на митрополита Григорія Цамблака. В окружній грамоті Собор мотивовував його обрання прикладами Клима Смолятича 1147 р., а також подібними прецеденсами в Болгарії і Сербії.
Обрання Цамблака викликало обурення Фотія та патріярха, і вони його викляли. Але факт залишився фактом: з 1416 року православні Литовсько-Руського князівства мали власного митрополита, незалежного від сусідніх держав. Однак, це тривало лише п'ять років і не створило традиції. Григорій Цамблак тримався незалежно від Царгородського патріярха. У 1418 році він був висланий на собор у Констанці Яґайлом і Вітовтом, де вирішувалося справу Яна Гуса. Посольство з Литовсько-Руського князівства було уряджене з великою помпезністю. Разом з Цамблаком їхало багато князів та магнатів з Литви, з Волощини, від татарського хана, Великого Новгорода. Ця величезна депутація з кількох сот осіб справила в Констанці велике враження, і її урочисто зустрічав сам цісар Сігізмунд. Григорій Цамблак виголосив привітальну промову папі, в якій висловлював надію на переведення унії Східньої та Західньої Церков, чого, мовляв, бажають багато православних та володарі Ягайло і Вітовт. Але, — казав він, — провести унію можна тільки через скликання собоРУ з участю видатних богословів і знавців з обох сторін. Такий спосіб переведення унії не відповідав бажанням папи, і на цьому справа закінчилася, але Ягайло та Вітовт були дуже задоволені репрезентацією Цамблака.
З року 1419 вже не згадується ім'я Григорія Цамблака. Г. Лужницький, не зазначаючи джерела, подає, що він помер у Києві від чуми. Існує інша версія: що він подався до Молдавії і довгий час .прожив, як чернець, у Нямецькому манастирі. Після 1420 року митрополит Фотій знайшов шлях примиритися з Вітовтом, який визнав його, 1 до смерти в 1431 році Фотій був єдиним митрополитом.
О. Русина (Київ).

СВИДРИГАЙЛО

Свидри00000000000000000000000000000тьол і біскуп у Києві поставлено.