Обличчя міста і його душа
Перше моє знайомство з Іриною Олександрівною Левчанівською відбулося ще у 80-х роках минулого століття. Ми тоді у педінституті готувалися до проведення наукової краєзнавчої конференції «Минуле і сучасне Волині», присвяченої 900- річчю Луцька. Чекали багато гостей. І, звичайно ж, хотілося, щоб вони не тільки виголосили і прослухали наукові доповіді, а й ближче познайомилися з нашим містом, відчули його красу. І, як засвідчують спогади учасників цієї конференції через багато років, нам тоді таки вдалося цього досягти. І чи не найголовніша заслуга у цьому була саме Ірини Олександрівни. Вона теж виступала з науковою доповіддю. Але справжньою перлиною і окрасою конференції стала розгорнута нею у фойє педінституту фотовиставка, присвячена Луцьку.
Можна було годинами роздивлятися її фотографії, відкривати для себе незнайомі (чи не помічені раніше) риси обличчя Луцька, вгадувати за якимись ледь помітними ознаками те, що було колись навіть на місці нинішнього центру, якого ще тоді не існувало, бачити місто очима її мешканців півсторічної давності, воскрешати з попелу забуття і розрухи те, що колись у ньому було, а пізніше зникло.
Але це не була фотодокументалістика. Точніше - не тільки вона. Бо фотографії Ірини Олександрівни привертали увагу не тільки як унікальні документи про майже 70-річний період у житті Луцька. У кожній з них були і гострота зору справжнього художника, і професіоналізм майстра фотосправи, і, що, можливо, найголовніше, - справжня велика любов до того, що навколо тебе. Інколи могло здатися, що на них зображене щось таке буденне й звичайне, а придивишся уважніше - і бачиш, що не випадково зупинилися на ньому об’єктив фотоапарата і думка, якийсь спогад чи почуття того, хто тримав цей фотоапарат. Цим і відрізняється, мабуть, справжній майстер фотосправи від ремісника чи аматора.
Так відбулося моє знайомство з Іриною Олександрівною Левчанівською - такою, на перший погляд, простою і скромною і разом з тим, якщо краще її пізнаєш, такою інтелігентною і талановитою людиною, яскравою особистістю, живою історією Луцька, справжньою патріоткою свого, краю і України.
А що вона саме така, засвідчує й її біографія. Знайомишся з нею – і знов дивуєшся: скільки потрібно було мудрості і мужності, щоб так любити свій край і вірити в Україну і «за поляків», і «за німців», і «за часів Союзу». І при всіх режимах залишатися самою собою - доброю і щирою, працьовитою і самодостатньою людиною. Очевидно, для цього потрібно було мати в серці «те, що не вмирає». А для неї як засвідчують її фотографії, це була насамперед невичерпна любов до рідного краю.
Кажуть, якщо людина талановита, то вона талановита у всьому. Сонце не може світити лише у якийсь один бік. Так і у Ірини Олександрівни - її фотографії - це лише один з кольорів веселки її творчості, в якій є і наукові праці, І літературні твори, і кінофільми. Її участь у фотовиставках середини 30-х років, що проводилися у Львові, але про які, на жаль, зараз мало хто знає, хоча свого часу вони мали загальнослов’янське значення дає нам повне право сказати, що вона стояла біля витоків фотомистецтва Західної України і завдяки своїм роботам вписала своє ім’я в його історію.
Але все-таки, мабуть, найдивовижнішим і найталановитішим її витвором є саме її життя. Війни і революції XX століття, випробування відомістю і заможністю, а пізніше - репресіями рідних (мама Ірини Олександрівни, що ще у 20-х роках представляла Волинь у сеймі в Варшаві, була заарештована і, як з’ясувалося значно пізніше, розстріляна в 1940 році) і злиднями, важкою селянською працею і сірим повсякденним буттям простого службовця не загасили у ній прагнення до творчості, поваги до людини і любові до свого краю. І тому не випадково до неї постійно тягнеться молодь. Бо такі людські риси, які притаманні їй, залишаються самоцінними і привабливими в усі часи.
Цей фотоальбом Ірини Олександрівни Левчанівської – справжній портрет нашого Луцька, на якому уважний глядач зможе роздивитися не тільки його обличчя, а й душу
Арцишевський Р. А., доктор філософських наук, професор, член-кореспондент АПН України.