Квасюк Анатолій

Квасюк Анатолій

27 квітня 1954 - народився в с. Миски Кемеровської області.
1958 - родина повернулася село Мухарів Славутського р-ну, на Хмельниччині.
1961 - 1965 - навчався у Мухарівській СШ.
1965 - 1973 - навчався в республіканській худ. школі ім. Т.Г.Шевченка.
1974 - закінчив Кримське художнє училище ім. М.С.Самокиша.
1983 - закінчив Київський художній ін-т (викл. Ю. Ятченко).
1986 - 1987 - головний художник КОВХОК.
1989 - вчитель малювання в м. Броварах.
1993 - зав. реставраційної майстерні Волинського краєзнавчого музею.
1 вересня 2022 р. Квасюк Анатолій помер.
Реставрував твори волинського іконопису 16 - 18 ст., картини відомих укр., рос., польс. живописців, мемор. речі родини Косачів.
1996 - 2009 - реставрував Холмську чудотворну ікону Богородиці 11 ст.
2009 - лауреат мист. премії ім. Й. Кондзелевича.
2011 - Заслужений працівник культури України.
Літ.: Малімон Н. Повернення Богородиці // День. 2009, 6 листопада

Віч-на-віч з шедеврами

Віч-на-віч з шедеврами.

Розмову вела Валентина Штинько.

Про майстерню без денного світла, навіщо іконам спирт, що таке «лежача ікона» і ще про дещо - в розмові нашого кореспондента з художником-реставратором Анатолієм Квасюком

З ласкавої згоди господаря, завідуючого реставраційною майстернею Анатолія Квасюка, переступаю поріг реставраційної майстерні, створеної два роки тому в Луцьку при Музеї Волинської ікони. Невеличка кімната з вікном, заскленим непрозорим матовим склом. На стелажах біля робочого столу - безліч всіляких дрібних химерних інструментів, що дуже нагадують хірургічні.

Зауваживши в кутку мікроскоп, в душі радію: ще недавно Анатолій скаржився на його відсутність, а без мікроскопа деякі реставраційні операції проводити просто неможливо. Колись довелося почути визначення, що реставратори - це нейрохірурги живопису. Тоді воно мені видалося дещо високопарним, нині ж зрозуміла, що медична термінологія тут цілком доречна. Бо почорнілі від часу і від безбожного поводження ікони були справді хворі, а господар майстерні нагадував лікаря не лише тому, що був у білосніжному халаті, а, насамперед, тому, що знав, як їх лікувати, хоч у кожної - свій діагноз, своя неповторна доля.

Тож перше запитання виникло само собою:

- Анатолію, мені доводилося слухати розповіді про те, як стають художниками, а як стають реставраторами?

- Мабуть, у кожного свій шлях, я розкажу про себе. Родом я з Поділля. Батько був художником, але війна, бідність перешкодили йому здобути відповідну освіту. Він працював оформлювачем і багато малював. Коли я підріс, то годинами простоював у нього за плечима, забувши про футбол та інші хлоп’ячі забави. Спостерігати, як з допомогою ліній і барв оживає полотно, було цікавіше. Батько тоді саме заочно вчився у Московському народному університеті імені Крупської.

Якось на очі йому потрапило оголошення про набір в республіканську художню школу, і він запитав мене, чи не хотів би я там вчитися? У мене навіть подих перехопило від такої перспективи. Часу для підготовки залишалося дуже мало, і два тижні я малював зранку до вечора, щоб виконати всі конкурсні завдання.

Так у 1965 році дванадцятирічним хлопчиком я поїхав до Києва, став учнем республіканської художньої школи, єдиної, яка цілеспрямовано готувала до вступу у художній інститут.

Там панувала справді творча атмосфера: небачені досі музеї, виставки, книги, цікаві викладачі. Жили ми у кімнатах по десять чоловік, і об’єднувала нас фанатична любов до мистецтва. Вона не минула даром. Нині часто бачу своїх однокашників на екрані телевізора, тримаю в руках видані ним‘и книги, каталоги виставок.

Якось бабуся одного із однокласників, родом він із Чернівців, усією кімнатою повела нас у дивовижний музей. То був музей Івана Макаровича Гончара.

Побачене й почуте там і вплинуло на мою подальшу долю. Іван Макарович показував нам старовинні речі, врятовані ним, часто знайдені на горищах, і звалищах. Чимало з них потребувало реставрації. І він висловив тоді сподівання, що ми, ще зовсім юні художники, зуміємо зберегти скарби, які створив наш народ. Він буквально «заразив» нас колекціонуванням. І щоразу, повертаючись із канікул, а були ми з різних областей, ми хвалилися якоюсь знахідкою.

Потім було навчання у Київському художньому інституті, і коли довелося вибирати, не вагаючись, став реставратором. Не приховую, що дуже люблю свою професію.

- Невже тільки реставрація? І ніколи не виникало спокуси самому сотворити ікону?

- Чому ж, було. Спочатку через копіювання. Найважливішою дисципліною після реставрації було копіювання. Разом з тим почав цікавитися технікою і технологією виготовлення ікони. Де знайти дошку без сучків і тріщин? Як сушити? Чим грунтувати? Перщу свою ікону подарував мамі.

А коли постало питання про необхідність створення копії «Волинської Богородиці» для нашого музею, взявся за це з невимовною

радістю. Завжди мріяв мати цю ікону і в своєму домі'.* Оригінал її знаходиться в Київському музеї українського мистецтва. Про якесь переміщення не могло бути й мови. Тільки обмірювання її зайняло понад дві години. Вдалося мені знайти дошку, вік якої 150 років. Відгородили мені частину залу, працював у Києві над копією півроку. Потім були й інші копії, але ця - особливо дорога.

- У ваших сусідів, управління СБУ, раптом ожила ностальгія за колишнім приміщенням, у якому розмістився Музей Волинської ікони.^ І дехто вважає, що перевезти його в інше місце - не проблема. З допомогою «петеушників» це можна зробити за один день. На жаль, це точка зору дилетанта. А що скаже професіонал?

- Професіонал хіба що гірко усміхнеться. Як відомо, колекція ікон знаходилася у колишньому музеї атеїзму, костьолі святих Петра і Павла, який повернули віруючим. Римо- католицька громада в ультимативній формі наполягала на якнайшвидшому виселенні, і це дуже ускладнювало нашу роботу. Перша партія ікон була перевезена у серпні 1993 року до відкриття музею, а попереду був ще рік виснажливої роботи.

Всього у фондосховищі костьолу знаходилося 353 одиниці збереження. В основному це ікони, а також царські врата, елементи декоративної різьби, підсвічники, дерев’яна скульптура, предмети церковного культу. Майже всі експонати знаходилися у важкому аварійному стані, і йшлося не просто про їх переміщення з місця на місце, а про збереження. У кожному конкретному випадку приймалось відповідне рішення.

Працювати доводилося у дуже важких, шкідливих для здоров’я умовах, інколи по 10 - 12 годин на добу, часто у протигазі. Нам допомагали реставратори з Одеси та Києва, студенти-старшокурсники реставраційного факультету і викладач Української академії мистецтв. Та основну роботу довелося виконувати мені та дружині, також художнику- реставратору Олені Романюк. І все ж роботи по перевезенню було завершено тільки в жовтні 1994 року.

- Кажуть, добродійники тоді виділили вам два відра спирту. А навіщо іконам спирт?

- Для дезінфекції. Велика кількість ікон була понищена жуком-деревогризом та вражена міцеліальними грибами. Крім того, стійке пилове забруднення. Ікони потрібно було обробляти з обох сторін спиртом із спеціальним антисептиком, також дефіцитним. Ось чому ми були безмежно вдячні видавничому відділу концерну «Інтерконтакт» за благодійну допомогу у вигляді двох відер спирту.

Прикро про це говорити, але, реставруючи речі, яким буквально ціни нема, за які дехто готовий заплатити десятки тисяч доларів, ми не маємо часто найнеобхіднішого. Хоча б і того ж спирту, клею.

Кілька місяців пішло на діставання мікроскопа. Тепер він у нас є. Але чого у нас тільки нема?

Нема холодильника. І супердефіцитний рибний осетровий клей, який використовується в реставрації і швидко псується, доводиться ввечері нести в домашній холодильник, а зранку - знову в майстерню.

Нема пилососа, а процес покриття відреставрованої ікони лаком повинен проводитися у приміщенні, де нема ні пилиночки, інакше пил, осідаючи, утворює на поверхні «кратери» і це псує роботу.

Нема рентгенівського апарата, а без нього важко прийняти єдино правильне рішення щодо тактики реставраційних робіт. Кажуть, хірурги не мають права помилятися. Реставратори - також. Адже вони мають справу з шедеврами, які існують в одному примірнику. Уявляєте, яка відповідальність лягає на плечі, перш ніж доторкнешся до ікони. Основне правило тут, як і в лікарів: «Не зашкодь». Ось чому приступати до такої роботи треба з любов’ю, з молитвою і... з добрим оснащенням. Пам’ятки, які дісталися нам у спадок від минулих поколінь, того заслуговують Реставратори не вічні, а вони повинні жити!

- Про що мріє художник-реставратор, і що йому болить найбільше?

- Мрію про те, що одного разу поріг нашої майстерні, як і музею загалом, переступить мер нашого міста пан Антон Кривицький, пройметься нашими проблемами і допоможе, наприклад, щоб майстерня була розташована у приміщенні, яке має денне світло. Без нього, як ви знаєте, абсолютно неможлива така операція, як тонування. А тим часом наші сусіди, управління СБУ, поставили вимогу, щоб вікно, яке виходить у їх двір, було засклене матовим склом.

Мрію про хороших, далекоглядних спонсорів, які б розуміли, що, вкладаючи кошти у реставрацію ікон, вони вкладають їх у нашу духовність, а значить - у наше майбутнє. Я не проти конкурсу волинських красуяр, але знали б панове спонсори, які красуні наші волинські ікони! Та вони можуть так і не дочекатися часу свого другого народження, бо у нас катастрофічно нема коштів. То ж прикро стає, коли ці кошти знаходяться на сумнівної якості презентації, конкурси і фестивалі, а неоціненні скарби, якими б захоплювався світ, гинуть. Ми про це говоримо при кожній нагоді, але спонсори нас чомусь не чують.

Як своєрідний акт відчаю, щоб привернути увагу громадськості до наших проблем, організували виставку невідреставрованих ікон. Вони волають про допомогу. Хай люди подивляться і порівняють їх з тими 64-ма відреставрованими, що зайняли своє щісце в музеї. Адже це не просто твори мистецтва. Вони пам’ятають гарячі молитви наших предків, вони наснажені енергією їх помислів, сповідей, їх благоговійних поглядів, звертань до Всевишнього. Можливо, саме перед ось цією «лежачою» іконою молився твій далекий прадід?..

А ще болить мені, що Божий храм сьогодні також не є тим надійним місцем, де старовинна ікона могла б почувати себе у цілковитій безпеці. Йдеться не лише про можливість пограбування. На жаль, самі священнослужителі часто не знають справжньої ціни цим іконам і віддають їх у руки не реставраторів-професіоналів, а випадкових «богомазів», які здирають фарбу часто наждачним папером, а потім малюють своє, аби яскравіше. Часто старовинні ікони висять біля самого входу, на протягах, що також згубно діє на їх збереження, як і зміна температурного режиму у храмах, де проводять опалення.

Хотілося б, щоб церковні громади розуміли, що старовинні ікони - не лише їхня власність, вони залишені у спадок всьому народу, і мусимо їх зберегти.

Розмову вела

Валентина Штинько

Валентина Штинько