Михайло Грушевський

Історія України-Руси

ТОМ VI
V. Культурно і релгійно-національний рух на Українї в XVI віці.

.... Другим таким культурним центром на Українї в тім часї був двір московського еміґранта кн. Курбського, що втїкши в 1564 р., дістав від в. князя, Ковельське староство, й осїв ся тут в селї Миляновичах. Відітхнувши від першої горячки, він став шукати забутя й розради в книжних занятях, в яких кохав здавна - „утђшающи ся в книжныхъ дђлехъ и разумы высочайшихъ древнихъ мужей прохождахъ”. Вихований в атмосфері книжности церковної, він і тут звернув ся в сю сферу, а тодїшня релїґійна боротьба могла тільки загострити сї інтереси. На око московського чоловіка, привикшого бачити православіє в безграничним панованню, чимсь диким і неможливим здавало ся тодїшнє упослїдженнє його і з ним „руського”, українського елєменту, його принижена роля супроти польсько-католицької культури, котру Курбский зневажливо зве „польською барбарією”, противставляючи культурі західнїй східню, грецько-словянську, в непорушній вірі в її незрівняну висшість, правовірність і т. д. Чоловік експанзивний, горячий, нервовий, він став одним з найбільш енерґічних речників відродження православія й руської культури. В тім напрямі він впливав в особистих зносинах, на всякого рода зїздах і оказіях і своїми листами - їх доховало ся до нас тринадцять, з 1570-х рр., але ледво чи все маємо тут18). Та і з них видно, як ріжнородні були сї зносини - тут листи і до волинських панів, голови православних Конст. Острозького, кн. Чорторийської, Чаплича, Бокія, Древинського, до виднїйших, інтелїґентних міщан як Мамонич виленський, якийсь „Сїдлар” львівський. Курбський обмінюєть ся з ними книжними новинами, лїтературними працями, рефлєксами релїґійної боротьби з відносин до протестантів і католиків, Безперечно ся сторона його дїяльности, з її рішучою опозицією всякому нововірству й горячею проповідю вірности своїй вірі й народности, мала чималий вплив на сучасників, як завдяки завзятю й енергії Курбского, так і самій його особі - московського виходня, репрезентанта иньшого сьвіту, одинокої сильної тодї православної держави, яка саме задала такі болючі удари державі Польсько-литовській. Росписувати ся з пієтизмом для Москви для православних Корони чи в. кн. Литовського не було тодї наручно. Але безперечно істнувало велике поважаннє до сеї „Великої Росії”, що правда - досить боязке, як перед чимсь страшним в своїй дикій примітивности, і як її репрезентант Курбский мусїв викликати загальну увагу, і слова його робили вражіннє.
Меньше щасливий він був у виборі працї для себе. Його ідеєю, навіяною давнїми розмовами ще з учителем своїм Максимом Греком (ученим грецьким богословом вихованим в Італїї в культурі відродження, котрого лиха доля занесла в Московщину - порядкувати великокняжу біблїотеку), був переклад на словянську мову писань грецьких отцїв церкви, і то з латинських перекладів, як більше приступних, друкованих19). Для сього Курбский на старі лїта в своїй волинській резіденції засїв сам за науку латинської мови і підучив ся її настільки, що міг толкувати з латинського. Намовив також свого брата в перших, молодшого від себе, Михайла Оболенского їхати на науку в чужі краї, й той, лишивши родину, пробув три роки в Кракові, потім два роки в Італїї на студіях20). Розшукував иньших людей, обізнаних чи то з латинською чи то з славянською мовою: спровадив якогось „Амъброжія отъ родителей христіянскихь рожденна, зело въ писаніях искусна и верхъ философіи внђшныя достигша”, отже вихованця мабуть латинських шкіл, перетягненого на латинство. Для славянської мови Курбский рахував зпочатку на звісного Артемія, а потім кликав до себе його ученика Марка Сариґозіна. Людей таких, що володїли б і славянською мовою, і латинською неможливо було дістати: „аще и добуду грецкимъ умђющаго або латинскимъ, по словенскій не будутъ умђти”, казав Артемію Курбский21); вихованцї нових шкіл не вміли славянської мови, а сам Курбский з Оболенским не признавали себе досить обізнаними в нїм, а перекладати Курбский хотїв на словянську мову - спільну книжну мову східно-словянского сьвіту.
Сей плян перекладів був схиблений і нераціональний остільки, що й Курбский, і тї люде, до яких він звертав ся за відомостями (Максим Грек і навіть Артемій бувший ігумен першого між московськими монастирями - Сергієвого) не мали понятя про дїйсне богацтво перекладів отцїв церкви в словянськім письменстві. Коли б дїйсно сучасне житє потрібувало тих перекладів, треба було тільки відшукати й спопуляризувати ті переклади. Але се була роскіш для тодїшнього часу. Тому заходи Курбского коло перекладу Златоустого - так роскішно представленого в старинних перекладах, або Дамаскина - досить далекі були від реальних потреб сучасного житя.
Але його резіденція все таки стала одним з культурних осередків сучасної України. Присутність ріжних „бакалярів” і „въ писаніяхъ искусныхъ” людей дала можність завязати щось в видї школи - не знати наскільки правильно орґанїзованої. Виїзди Курбского в походи й бурливе житє, яке вів на Волини, взагалї не давало правильно розвивати нї його лїтературним плянам, нї иньшим зайнятям. Але Загоровський молодший в своїм листї до Курбского з неволї поручав опікунцї своїх синів, аби їх, коли підростуть, „ку вам (Курбскому) на науку дала и што заплаты научителем приходити будет, жебы то збираючи платила”22).
На білорусько-українськім пограничу двір кн. Юрия Слуцького служив подібним культурним осередком. Тут жив в 1560-х рр. Артемій, до якого з ріжних боків удавали ся за запитаннями і порадами, як визначного богослова; по його смерти пробували тут деякі ученики як згаданий Марко (Сариґозін). По словам Посевіна (1581) на жаль иньшими джерелами досї не потвердженим, була тут, як і в Острозї, друкарня і школа23).
Так прокльовувало ся потрохи нове житє на старім перелозї. Згадані вище листи Курбського дуже цїнні для характеристики тих початків духового руху. Бачимо, як сьвідомійші люде відшукували созвучні елєменти й навязували зносини між собою. Львівські й виленські міщане знаходять спільні інтереси на сїй точцї з українськими й білоруськими маґнатами; відбувають ся зїзди й конференції; іде досить жива обміна культурними засобами: пересилають ся книги, писання, списують ся копії й посилають ся для дальшого ширення серед прихильників; на всї сторони починають шукати за книжними засобами, особливо полємічними. Згадував я вище про подоріж єрод. Йоакима до Москви, що мав замір там відшукати ріжні писання, звісні з імени. Висланцї кн. Острозького проходили в подібних шуканнях до Риму й Криту. З тріумфом доносить Курбский Мамоничеви до Вильна про писання Нила Кавасили й Григория Палами против латинян, принесені з Атосу: кн. Острозький одержавши їх удїлив до списання копій Курбскому і Гарабурдї, виленському видавцеви; Курбский сповіщає Мамонича й радить списати копію також для виленських міщан. Свої листи Курбский просить прочитати „всему собору виленскому - мужемъ во правовђрныхъ догматђхъ стоящимъ”24). Зі Львова закликає до себе якогось отця Мину на конференцію й міщанина Семена Сїдларя, що звернув ся до Курбского з запитаннями про чистилище25).
Нові інтереси, нове житє розвивало ся - але дуже поволї в порівнянню з вимогами часу. Житє йшло скоршим кроком і на небозводї українсько-релїґійного й національного житя збирали ся грозові хмари, які не давали часу на повільний і лагідний розвій.


1) Тут текст досить неясний.
2) Кіев. Старина 1889. І.
3) Передмова до заблудівського Учительного євангелия.
4) Передмова у Каратаєва ор. с. 164-5 пор. тамже с. 182-3 передмову до львівського апостола.
5) Передмову (досї не звісну) містить примірник митрополитального музея у Львові, що має бути опублїкований в І т. його описи, зладженім д-ром Свєнцїцким.
6) Передмова до львівського апостола, Каратаевъ ор. с. с. 182.
7) В домі Мамоничів, Лукаша й Козьми (з них Лукаш був скарбником в. князївства, а Кузьма бурмистром виленським) Мстиславець урадив свою друкарню, але меценатами перших видань зве він иньшу міщанську виленську родину - Заріцких: Івана Заріцкого (Зарецкий), скарбника і старосту упитського, і брата його Зеновія, бурмистра виленського (Каратаевъ с. 190 і 192). Ряд мамоничівських друків розпочинаєть ся р. 1582: служебником „з друкарни дому Мамонитовъ”, і перехід від старої друкарнї Мстиславця до Мамоничів, через сю хронольоґічну прогалину, зістаєть ся не ясним.
8) Каратаевъ с. 195. Титулу і дати апостол не має, Каратаєв тільки гіпотетично датує його 1576 р. і вважає виленським друком.
9) Як московський „первопечатникъ” і батько двох славних українських друкарень - львівської й острозької, Іван Федоров має чималу лїтературу, котрій привід дав в значній мірі 250-лїтній ювилей його смерти в 1883 р. Вичисляю інтереснійше для нас - з давнїйшого Зубрицького Historyczne badania o drukarniach rusko-słowiańskich w Galicyi, 1836, з новійшого: Иванъ Федоровъ русскій первопечатникъ, Льв., 1883 р., Пташицкій Иванъ Федоровъ, московскій первопечатникъ. Пребываніе его во львовђ (Рус. Стар.), потім по польски: Iwan Fedorowicz, drukarz ruski we Lwowie z końca XVI wieku, ustep z dziejów drukarstwa w Polsce (Rozprawy wydz. filol. XI, 1886). Малишевскій Новыя данныя для біографіи Ивана Федорова, русского первопечатника (Чтенія київські, VII, 1893). Новійша статя Пташицкого: Иванъ Федоровъ изданія острозкской библіи въ связи съ новими данными о послђднихъ годахъ его жизни, 1903.
 
18) Вони друковані в т. II Сказаній князя Курбского, вид. Устряловим (1 вид. 1833, друге 1842, третє 1868). Дати мають тільки декотрі; судячи з них і деяких вказівок в текстї листів вони починають ся десь в перших 1570-х рр. і кінчають ся 1580 р., пізнїйших між ними не замітно; порядок в виданню більше меньше відповідає хронольоґії. З лїтератури про Курбського: Жизнь кн. А. М. Курбського въ Литвђ и на Волыни, І-ІІ, 1899 (статї й акти), Горскій Жизнь и историческое значеніе кн. А. М. Курбського 1858, Опоковъ кн. А. М. Курбскій, 1872, М. Петровскій Кн. А. М. Курбскій, ист. лит. замђтки по поводу „Сказаній, 1873 (уч. записки казанські) Мацђевичъ Розысканія о жизни кн. Курбскаго на Волыни (Др. и нов. Россія, 1880), Ясинскій Сочиненія кн. Курбскаго какъ истор. матеріалъ, К., 1889, також замітки Соболевского в книзї Переводная литература Московской Русы, 1903.
19) Див. його передмову до перекладу Златоустого - Жизнь кн. Курбского II с. 308-10.
20) Сказанія II с. 164.
21) Сказанія II с. 164.
22) Жизнь кн. Курбского II с. 288. Здогади що до школи Курбского у Харламповича Школы с. 268, але вони досить довільні.
23) 1. с. с. 286.
24) Сказанія II с. 178, пор. 174.
25) Ibid. 234-5.