Байдуков Олександр

Луцьк

1923 - 2005

Байдуков Олександр

1923.10.07 - народився в с. Троїцьке, Мелітопольського р-ну Запорізької області.
1939 - закінчив 9 класів Орловської середньої школи Мелітопольського р-ну Запорізької області.
1939 - 1941 - навчався в Дніпропетровському художньому технікумі до мобілізації.
1941 - 1947 служба в Радянській Армії.
1947 - 1948 - секретар виконкому Маневицької селищної ради. Волинь.
1948 - 1950 - художник Ківерцівського ліс промкомбінату.
1950 - 1951 - художник Олицької райспоживспілки
1951 - 1952 - художник Мелітопольського консервного заводу
1952 - художник Волинського обласного товариства художників до виходу на пенсію з Волинських художньо-виробничих майстерень Художньому фонді УРСР.
1971 - член НСХУ.
- поїздки в будинки творчості Гурзуфа, Дзинтарі, Седнів.
1989 - Заслужений художник України.
1983 - обрано головою Волинської організації Спілки художників України.
1999 - лауреат Волинської мистецької премії імені Йова Конзелевича.
2005 - Народний художник України.
28 листопада 2005 Олександр Васильович Байдуков помер, похований в м. Луцьк.
Учасник республіканських, регіональних та міжнародних художніх виставок, зокрема:
1972 - 2 Всеукраїнська художня виставка акварелі, Київ, Україна
1987 - республіканська художня виставка "Мальовнича Україна", Київ, Україна.
1995 - "Україна '95", Мюнхен, Німеччина.
22 персональні виставки, зокрема:
1969 - Рівне, Україна.
1979 - Люблін, Польща.
1987 - Брест, Білорусь.
1987 - Замость, Польща.
1988 - Варшава, Польща.
1991, 1999 - Луцьк
1993 - Київ, Україна.
1995 - Мюнхен, Німеччина
1999 - Мінськ, Білорусь.
Нагороди:
1945 - орден Червоної Зірки
1946 - медалі "За відвагу", "За взяття Берліна", "За визволення Варшави.
Працював в реалістичній манері. Значне місце у творчості Б. посідають краєвиди Волині. Твори зберігаються в музеях і картин. галереях Мелітополя, Луцька, Бреста, Острога, Києва, міст Польщі, Канади, Австрії, Німеччини

Олександр Васильович Байдуков. 2003. О.Сльота

Олександр Васильович Байдуков – український художник, народився в селі Троїцьке на Запоріжжі 10 липня 1923 року. У простій селянській сім’ї мистецтво було в пошані. Мати – Параскева Микитівна – зуміла прищепити синові любов до малювання, тому ще у школі за ним закріпилася слава юного художника.

У 1939 році Олександр Байдуков успішно складає іспити до Дніпропетровського художнього училища, проте навчання переривається війною. Студент-другокурсник стає воїном, не забуваючи про олівець та блокнот. Весну 1945 року він зустрічає у Берліні.

Після демобілізації у 1947 році Байдуков переїздить жити на Полісся. Працює в Маневичах, потім у Ківерцівському лісо промкомбінаті художником-оформлювачем. У 1952 році він обирає для постійного місця проживання та роботи обласний центр Волині. У цьому ж році О.Байдуков став членом товариства художників, а з 1968 року – постійним учасником виставок. Перша персональна виставка художника відбулась у Луцьку 1969 року.

З 1971 року О.В.Байдуков – член Спілки художників України. У 1989 році йому присвоєно звання заслуженого художника УРСР, а 1993 року його обрано головою Волинської організації Спілки художників України.

Понад тисячу робіт у творчому доробку митця. Працюючи переважно в техніці олійного живопису, він вдосконалює свою виконавчу манеру в царині різних жанрів образотворчості: пейзажі та натюрморті, жанрових композиціях і портреті.

Пейзажі художника ліричні й витончені, позбавлені зайвого пафосу, надмірного возвеличення щедрот землі. Легко читається їх зміст, а палітра бринить дзвінким повноголоссям фарб.

Об’єктами натюрмортів О.В.Байдукова є гриби, волошки, маки, лілії, чебрець, наче втілення енергії землі, буяння її краси, щедрості, тепла. Вишиті рушники, домоткані ліжники, предмети домашнього вжитку – це на свій лад інтерпретація художника ідеї сімейного затишку, щастя, злагоди, достатку, а також теплий спогад дитинства.

Олександр Васильович Байдуков є автором кількох творчих серій: „Озера Волині”, „Дуби”, „Весняні квіти”. Ряд полотен, присвячених історичним місцям та подіям, об’єднані в цикли: „Запорізька Січ”, „Козацькі могили”, „Пам’ятники архітектури України”. Найбільш відомим серед творчого доробку художника є твори „Озеро Світязь”, „Палац Лизогубі”, „Сон-трава”, „Дуб Сковороди”, „Битва під Берестечком”, „Лелеки прилетіли”, „Звіробій цвіте”, „Будинок Л.Українки в селі Колодяжному” та ін.

О.В.Байдуков – учасник республіканських, всесоюзних та міжнародних виставок. Його творчий доробок репрезентують понад п'ятнадцять персональних виставок в обласному центрі Волині (1969 р., 1973 р., 1977 р., 1983 р.), у містах Львів (1979 р.), Рівне (1982 р.), Люблін (1975 р.), Замость (1991 р.) тощо. Найтепліші відгуки викликала чергова персональна виставка художника, яка проходила у серпні-жовтні 2001 року у картинній галереї (художньому музеї) – відділі Волинського краєзнавчого музею.

Творчість О.В.Байдукова відома не лише на Україні, а й за її межами. Роботи художника є власністю приватних та музейних зібрань. У фондових запасниках Волинського краєзнавчого музею зберігаються: „Пейзаж в Колодяжному”, „Луцький замок”, „Волинський краєвид” та інші твори.

2003

Олена Сльота

Барви Волині. 1988. Т. Борисюк, І. Денисюк

Барви Волині

Жовтень №5 1988

Його піснею пісень стала Волинь, хоч творчий шлях у велике мистецтво проліг від рідної оселі на Запоріжжі. Там, у селі Троїцькому, що недалеко від Мелітополя, 10 липня 1923 року народився художник Олександр Васильович Байдуков.

У сільській хаті Байдукових любили малювати. З-під чарівного олівця-малювця матері вилітали фантастичні пташки, а батькова фантазія була в полоні буйногривих коней. Хлопця захоплював живий процес творення, і він робить перші малярські кроки. Професійну освіту здобуває у Дніпропетровському художньому училищі. Мирне життя перервала війна, і молодий художник потрапляє у саме пекло боїв. Цей вогненний шлях закінчується штурмом Берліна і полишеним на стінах рейхстагу автографом Байдукова. Демобілізований солдат оселяється на Волині. Його полонить тиша поліських озер і лісів, він прагне пензлем виспівати цю дивну пісню Волині, донести красу її до людей. Замешкавши в Луцьку, Олександр Васильович не раз мандрує і на Кавказ, і у Прибалтику, і на Наддніпрянщину, привозить звідти картини. Але щось безнастанно й непереможно тягне його до лісового буйноцвіття Полісся, до його замріяних лелечих гнізд, до сплетених зі свіжого пруття пахучих кошиків, повних назбираних грибів. Та все це передати на полотні не так легко - треба виразити не тільки фактуру землі, а й сутність свого світосприймання.

Зростає популярність співця волинського краю (досить згадати хоч ті 44 виставки - і серед них 8 персональних, виставки республіканські, всесоюзні, закордонні), а разом з нею і вимогливість до самого себе. Ранні його пейзажі виконані в романтичному ключі. В останнє десятиріччя на зміну юнацькій безпосередності, піднесеності приходить лірично-епічне начало, поглиблюється синтетичний елемент у сприйнятті дійсності. З'являється пейзажна епічна серія «По місцях Лесі Українки на Волині» Окремий відтинок «пейзажної дійсності» вплітається у мотив дороги по розлогому краю.

Рідна земля стає основним образом пейзажного мистецтва Олександра Байдукова. Йому вдається уникнути плакатної патетики, такої характерної для багатьох художників післявоєнних десятиріч. Митець уміє дивуватися, приглядаючись до звичайного, повсякденного конкретну, нехай ним будуть поліщуцькі старовинні сіни, у пратьму яких, як у печеру первісної людини, через відчинені двері бухають снопи світла й увиразнюють такі до болю матеріальні сирові обриси жлукт, діжок, кошиків. Але все це творить нештучну глибоко мистецьку композицію, сутність якої не тільки в натуральності отієї буденної порозкидуваних предметів, а й у несподіваності світлотіней. Художник вражає нас своєю поетикою суворої предметності зображення. А поряд із цим він поетизує традиційно «красиві» ландшафти - ліс, води, квіти, птахів. Але й тут він по-своєму прагне виразити душу саме поліського лісу, саме поліського озера чи лелеки. І зберегти не лише локальний колорит, а й колорит часу. Це, наприклад, картина колгоспного поля, на якому збираються лелеки перед заморською мандрівкою. Митець уникає банальних колірних вирішень. На одній картині він, наприклад, показав красу пізньоосіннього поліського озера, коли, кажучи словами Лесі Українки, «поснули барви». Зблякла соковита зелень, затьмарились блакить неба й синь води. Але вичесаний від листя ліс зарожевівся соромливим рум'янцем, по-новому почали «співдіяти» берегові випрані-вибілені дощами очерети зі збуреними хвилями сірого озера. Усе це створило ніжну приглушену гаму. Інколи навпаки - настрій літа уповні репрезентує велетенський сніп квітів, що їх сама природа уклала в «бароковий» букет на лісовій поляні. Художникові треба було тільки знайти цю поляну, куди, здавалося б, і «глас людський не доходить».

Природа і людина з її світосприйманням у пейзажах Олександра Байдукова виступають у складних зв'язках. Він бачить мотиви «вічної» природи очима сучасної людини, яка відчуває міру відповідальності за світ, за його майбуття. Це почуття надає особливої цінності кожному куточку природи.

У своїх пейзажах живописець уникає складних, розгорнутих сюжетів. Найважливіше для нього - стан природи, її настрій. Це передається співвідношенням великих колірних мас, м'якими переходами форм, широко прописаними площинами.

Для художника має неперехідну вартість «мить єдина» буття природи й єдиний мент побачення з нею, сприйняття її під особливим кутом зору. За цим бажанням віддатися до самозабуття спогляданню правічного творива Природи відчувається жага збагнути неповторність кожної миті життя власного, людського.

Гострота почуттів, щирість, безпосередність, з якими художник звертається до своїх глядачів, особливо вражають у полотнах «Сонячний ранок», «Поліський мотив».

Пейзажі О. Байдукова укладаються у природні цикли за темпоритмом пір року чи пір доби. Поезія поліської провесни зматеріалізована, опредметнена, наприклад, у блакитно-сірих скляних пляшках і слоїках, у які скапує сік зі стовбура берези («Березовий сік»), і в отому неопалимому лататті (калюжниці), що не згасає у весняних водах. Зріла весна вмістилася великим букетом зарошених конвалій у чорній поліській гладишці. Здається, що тільки запаху ще не зумів передати маляр, але мимоволі ми його відчуваємо. Десь там у підтексті суворих полотен бринить чуттям оновлення гомін весняних вод.

Діалог природи й людини, окремі фрагменти якого «застенографують», наче магнітофони, полотна художника, безмірний у своїй невичерпаності. Усе нові й нові тембри і відтінки його «діалекту» виявляють такі картини, як «Чебрець цвіте», «Цвіт звіробою», «Квіти Полісся».

Красу квітів передавали поети й малярі різних епох і різних стилів, а ніхто ще не побачив і не передав поезії чебрецю чи звіробою - таких скромних на вигляд і таких корисних рослин.

Олександр Байдуков - майстер колоритних, соковитих натюрмортів. Вони дихають щирістю, властивою митцеві життєнаповненістю. Вони барвисті, побудовані на підкреслених контрастах. І тут те ж саме, що й у пейзажно-ландшафтних малюнках, щедре буяння квітів на тлі живої зелені (наприклад, у контрасті з інтенсивною зеленню листя лісової папороті). Художник уникає салонної штучності - його натюрморти неначе укладає сама майстриня Природа чи селянська рука. Особливо вражає цикл «Грибів». А об'єктом зображення стають не лише добірні білі гриби боровики, а й звичайнісінькі поліські губи, щойно принесені в господарському великому кошику, якого ніхто не ставить на стіл, а десь у сінях на підлозі. Вміння знайти поезію у звичайному, буденному - хист митця.

Не можна також поминути сюжетно-тематичні твори. Картина «Солдатські трикутники» теж побудована на поетизації звичайної побутової» речі. Але скільки в цих листах з фронту, обпалених вогнем, глибокого ліризму, трагізму і героїзму! Цей сюжет викликає спогади, роздуми про героїку радянського бійця у ратний час Великої Вітчизняної війни, про солдатську неопалиму душу. Картина утверджує мир і красу як найвищі людські цінності.

Художник розповів багато з того, що сталося у його житті власному і в житті народу, у бутті великої, невичерпної природи. Але митець усвідомлює, що сказано не все, що він міг би висловити мовою барв. Внутрішня дисциплінованість і самокритичність примушує Олександра Васильовича робити жорстоку «переоцінку цінностей» - відкидати видатки на експерименти й повертатися до того істинного, що властиве його талантові. Він прислухається до конструктивних порад друзів, мистецтвознавців, відвідувачів його виставок. Митець весь час у великій подорожі в казку краси, добра, людяності, у пошуках виразу змісту, барв і форм навколишнього світу і самовираження.

Було б передчасно підбивати підсумки творчості Олександра Байдукова, але вже сьогодні не можна не сказати про той вагомий вклад, який він робить у розвиток українського радянського мистецтва.

Тамара БОРИСЮК, Іван ДЕНИСЮК

м. Львів

Тамара Борисюк, Іван Денисюк

Природа, Пам’ять, Вічність. В. Підгора

Природа, Пам’ять, Вічність

Володимир Підгора

Усвідомлення й переживання гордої причетності до пам’яті й культури рідної землі, до її давнини і місць перебування, до творчості кращих її людей, пам’яток архітектури, історії, а особливо - природи, виражене у практичному втіленні своєї любові шляхом зображення у мистецтві, - чи не одне з кращих, якщо не найкраще виявлення людського в людині. Саме в цьому, мабуть, коріниться суть мистецької діяльності заслуженого художника України, волинянина Олександра Байдукова, який народився 10 липня 1923 року в селі Троїцькому Мелітопольського району на Запоріжжі в старовинній козацькій родині Василя Байдака та Парасковії Цибулько, переписаній Совєтами на "Байдукових”... Спочатку замешкав у районних центрах Маневичі, Ківерці, Олика, потім у селі Вертепи й зрештою - в обласному Луцьку. Перемалював усі їх видатні споруди, привабливі околиці та ніколи не зрадив своєму початковому захопленню: священні дерева - дуби, як образи Перуна, біля яких наші пращури влаштовували свої капища, де відправлялись обряди, дуби, біля яких, за повір’ям, жили прадавні боги, - і надалі залишались особливо хвилюючим об’єктом його мистецьких візій. Очевидно, тут спрацьовував один з архетипів художника, цілком природно народилось завдання - перемалювати всіх предковічних нелинів України. За волинськими (тут найвідомішим є "Дуб Богдана” в урочищі Текля) - поставали “дуби” Івана Франка в Криворівні, Тараса Шевченка на Черкащині й у Седневі, Григорія Сковороди у Сковородинівці - і не лише дуби, а й достославні сосни, липи, ясени, берести, груші... А ще - вся Волинь: і Берестечко, і місця, пов’язані з життям та творчістю Лесі Українки, і монастир у Зимно, і славнозвісний собор у Володимирі-Волинському; і Шацькі озера з немеркнучою перлиною Світязем, і фортеця в Олиці, і церква в Сокалі, і пам"ятка архітектури XV ст. в Низкиничах, і ті урочища, де тільки й можна ще знайти унікальні лікарські рослини Полісся...

Лучанином він став, пов'язавши свою долю з тамтешнім осередком художників. Зберігся луцький 1952-го року видання каталог першої повоєнної виставки творів волинських мистців, де Байдуков представив два натюрморти та пейзаж у техніці олівця. Ця перша виставка і перспектива подальших загострили почуття відповідальності за своє творче обличчя. До виставок став готуватися спеціально. Багато важила оригінальність представленого. Скажімо, в 1953 і 1954 роках працював у Донецьких степах, у заповіднику АН України "Кам’яні могили". Олександр Васильович щиро вдячний Спілці художників України за влаштування в творчі групи, де під керівництвом визнаних майстрів могла трудитися працьовита молодь. "В інститутах мені не довелося вчитися. Дніпропетровське художнє, в якому рік провчився, закінчити не довелось, почалась війна. Я закінчив академію на природі".

Першим Байдуков називає львів’янина Антона Монастирського, який заклав у його естетику реалістичне мистецтво, і творчі групи - чи то в Седневі (де мистець працював 22 рази!), чи в Гурзуфі (тричі), чи Хосні (двічі), Дзінтарі.

Перший пік його творчих здобутків припадає на кінець 60-х рр. 1980 року в Луцьку видано каталог виставки малярства і графіки, де був представлений і О.Байдуков. Цьому періодові олійного малярства в основному властива щільна, корпусна, пастозна манера письма, ощадлива - в одній гамі - розробка колориту, намагання гармонізувати колірне рішення за допомогою додаткових, до- доповнювальних до основних барв. Наступні десять років - легка, "імпресіоністична” манера, переважання колірних контрастів, внаслідок яких один колір виявляє і підкреслює звучання іншого. Потім - об'єднання двох манер, артистична розкутість, письмо - як на пленері, так і по пам’яті, на основі зроблених раніше начерків. Персональною "фактурою" Байдукова є черепахувата або й "крокодиляча” кора дуба і вузлувате гілля дерев; горбаті гарбузи з міцними ребрами, розхвильоване озеро у збурених хвилях; розгойдана тінь буйнотрав’я; рельєфно поруйнована кладка фортечних стін; патина віків на стінах і куполах невідреставрованої давньої церкви. Саме таку "фактуру" Байдуков називає своєю. Але його фактура - і в легкості та прозорості весняних барв молодого листячка і квітів; в гармонії майже однотонного гладкопису засніжених дерев, будівель і простору зимового селища; у ніжній грі лагідного призахідного сонечка на теплому дереві невеличкої церковки влітку.

Тобто - особлива любов мистця - це одне, а є ще завдання, яке він собі ставить, і тут усе вирішує образ, який повинен постати, який художником чи інтуїтивно вгаданий, а чи експериментально визначений. Той образ, який диктує палітру, мазок, фактуру.

Нам особливо імпонує поєднання обох манер, іноді навіть полюсне їх виявлення

- корпусне малярство, рельєфність поверхні - й відверта її незаписаність поруч, оголеність, свічення основи полотна. Фактурності живопису мистця сприяє й те, що ще з 1970 він має за полотно - мішковину, яку власного приготування ґрунтом сам ґрунтує.

Помилковим було б визначення мистецтва Байдукова як виключно ліричного (так вважав, наприклад, В. Овсійчук). У картині "Скіфські могили" (1986) першо- початком погляду автора на рідні простори є любов, замилування світом, його краса. Передній план картини є справжньою точкою відліку: мистець дивиться на світ через його квітковий розмай. А план за планом розкриваючи глибини неосяжного простору, він викликає у нас відчуття безкінечності, могутнього дихання Батьківщини. Епічними є “капітальні" (як любить висловлюватись Олександр Васильович) його полотна "З глибини віків" (зубри в Біловезькій Пущі), "Генуезька фортеця в Криму" (Судак), "Асканія-Нова. Степ", де наголошується не на декоративній привабливості, а на образній цілісності широти та сили звучання, на тих ознаках, що не є камерними, не мають переваги мальовничості та яскравості над простотою і стриманістю, а виступають ніби заклична сурма якоїсь неповерхової глибинної значущості та філософської наповненості. Такої філософської глибини сповнений, скажімо, невеликий за розміром, а значний за образним змістом і шедевр за колоритом та композиційною зібраністю краєвид Седнева (1988). Для виображення цього краєвиду мистець спеціально вибирав морозний, із сильним вітром (котрий із малозасніжених пагорбів селища ніс би сіру, криючу пиляву), похмурий, невтішний день, який дав гармонійний сріблясто-сіро-блакитний, зі світло-земляними акцентами, колорит єдності. У цій цілісності

- седнівський нероз’ємний світ: його сучасне, з позачасовими провінційними житловими будівлями, його історія, з мурованим Воскресенським і дерев'яним Георгіївським храмами та лизогубівською полковою козацькою канцелярією, природа, з незамерзлими, живими деревами, неясна погода, в якій все одно пробиваються бліді полиски сонця...

Природа - як майбуття. Все це є цілісністю, неподільністю, злютованістю життя на Землі. Філософією всеєдності позначене зріле мистецтво Байдукова. Він першим із волинських мистців став поєднувати в одному натюрморті плоди волинської землі, місцеву флору з виробами волинян - тканням, вишивкою, гончарством, меблями, безпомилково, самостійно визначивши, що кольори орнаментів місцевих ряден і ліжників узяті прямо з природи - із чергування заростей материнки, звіробою, вересу, полину, васильків, ромашок... Мистець Байдуков став одним із перших представників "фольклорної хвилі" в українському мистецтві.

У каталозі персональної виставки майстра (1983) в Польщі мистець із Любліна В. Попек написав, що Байдуков є тим художником, творчість якого базується на мистецтві поєднання колірних плям. Написав - і залишився далеким від істини, оскільки у Байдукова головне - виявлення суті образу, підкреслення його неповторності, навіть - винятковості. Імпресіоністична свіжість барв багатьох вводить в оману, як ознака, чи не єдино притаманна розкутій, яскравій і плідній пізній творчості мистця. Забувають, що він переписав стільки предметного світу, що безпомилково, архітектонічно вірно може відтворити й відтворює його з пам’яті. Відпадають і будь-які підозри в натуралізмі. Уважний відбір складових композиції і необхідна міра узагальнення - неодмінні правила його творення. І це не означає, що такий підхід приводить до збіднення предметного світу. Навпаки, навколишнє під поглядом глобаліста видається неймовірно, казково багатим. Проте багатство предметних форм ніколи не призводить до колірної незіставлюваності, невпорядкованості чи суперечностей. Пригляньмось, у показовому і показному пейзажі зі звіробоєм та материнкою маси і плями у нього вохристо-жовтого і теплого синьо-фіолетового на тепло-смарагдовому тлі далекої стіни лісу виділяють і засвічують силу звучання одне одного.

На жаль, досі серйозних дослідників творчості Байдукова не було, а ті численні поціновувачі, яким доводилось писати про мистця, забувають, що він регулярно веде щоденник, а отже, йому підвладний не лише синтетичний, але й аналітичний підхід до виображення світу, своя теорія мистецтва...

Формулюючи кредо мистця, Олександр Васильович упевнений, що істинний творець не повинен братися за ті теми і мотиви, які йому не вдаються. Однак сам він у своїй мистецькій щедрості інколи переступає покладені собі межі: на цих не властивих йому, не освоєних ним шляхах його не завжди супроводить успіх. А те, що йому воістину по малярські вдається, - коні, олені, дикі кабани і зубри, квіти й різне зілля, унікальні лікарські рослини краю, які тільки й можна ще знайти в старовинних урочищах, всілякі трави, кущі, дерева, річки, гори, церкви, небосхили, - усе прийшло з дитинства, із Запоріжжя.

Не цурається маестро і мистецтва акварелі. Був учасником майже всіх республіканських та кількох всесоюзних виставок. На запрошення колег представляв свої акварельні роботи в Білорусі та Польщі.

Мистець заздрісної працездатності й натхнення, наш український сучасник Олександр Байдуков має у своїй творчій біографії близько тридцяти персональних виставок - у Києві, Львові, на півдні України, в Криму, Бресті, багатьох білоруських та майже всіх волинських районних центрах, Любліні, Замості, Варшаві. 1995 року в Німеччині за виставку в Мюнхені одержав почесний диплом.

...Ще Й досі мистцеві закидають: "Ну що ти в лісі сидиш?” Тоді він цитує славного нащадка українців, великого музику Петра Чайковського: "Ніщо так не допомагає розвитку творчих сил та кристалізації думки, як ліс"

Володимир Підгора